Андрій Якович Чайковський - На уходах

— Та ж точнісінько було щороку, — говорив священик, — і ніхто заплати не брав.

— А сього року буде так, як хочу.

Народ страх заворушився. Піднеслися вгору затиснені кулаки, та ось тут за церковною огорожею показався гурток озброєних гайдуків.

Священик бачив, що може прийти до крові і знав, що нічого люди кулаками не вдіють, бо у замку є ще і драгуни, і панські козаки, усі добре озброєні. Священик став людей заспокоювати:

— Стійте, люди добрі, православні християни, не каляйте святого місця, — і, звернувшись до Сруля, спитав: — Кілько ж тобі заплатити?

— Кожне п’яте яблуко чи грушу. Я перше своє виберу, а відтак ти собі святи скільки хочеш, а ні, то дайте мені по грошу від кожної хати, але перше, заки буде свячене.

— Бодай би ти подавився нашою працею, — закричав народ.

— Ти не верещи, — розлютився жид та увесь побагрянів. — Я вас провчу, хамиї Подивись! Гайдуки стоять, закличу, то й побачиш.

Люди сим так зайнялись, що й не побачили як під церкву зближався запорожець в повній зброї. Він, побачивши людей під церквою, зліз з коня, поставив його за оплітком, перейшов перелаз і станув позаду людей, прислухаючись до розмови людей з жидом. Тепер, як жид гримав на людей і погрозив гайдуками, він закипів увесь і вже не видержав. Розіпхав ліктями людей і станув перед жидом:

— Слухай, жиде, я тобі заплачу за усіх.

Жид видивився на запорожця:

— Ну, давай!

— Ось тобі плата, собачий сину, — і в ту мить торохнув його кулаком межи очі з усієї сили.

Жидові жбурнула кров ротом і носом, він скрикнув раз, розвів руки і впав на землю. Козак копнув його ще ногою під ребра і жид неживий став. На жидівський крик перескочили гайдуки через огорожу. Народ став тікати, жінки голосили, діти пищали.

Запорожець остався сам на місці й добув шаблю.

— А ну, попробуємося, чортові сини, багато вас тут? Покажу я вам, як нашу церкву зневажати.

Козак кинувся на гайдуків. Рубав направо й наліво.

Шапку засунув аж на вуха. У лівій руці держав над головою піхву від шаблі і нею захищався від ударів, які сипалися на його голову. Зараз відрубав голову, мов маківку, першому гайдукові, другому розтяв лице.

— Живого брати! — гукав старший над гайдуками.

Гайдуки стали запорожця оточувати та заходити іззаду.

Він зміркував се, і став відступати. Недалеко того місця стояла дзвіниця з дощаними стінами. Козак дійшов до стіни і захистився нею. Годі було до нього приступити.

— А що ж? Гей, люди, не поможете мені ніхто? — гукав запорожець надармо, бо під церквою не було вже нікого.

Як тільки гайдуки рушили, народ розбігся на усі сторони та поховався, куди лише можна було. Усі знали з досвіду, що силою проти панської волі не встояти, що усі зусилля даремні, бо коли б і перебили ту жмінку гайдуків, наспіють ще драгуни, двірські козаки, подолають їх, а тоді наступлять люті кари за бунт. Ярема Вишневецький належав до тих, що такі бунти карав криваво і без милосердя, не жаліючи ні старих, ні дітей. Людям страх жаль було запорожця, що так гарно постояв за їхню кривду, та що ж було робити?

Йому й так не виминути смерті.

— Та чорт вас бери усіх, наймити погані. Я й сам за себе постою, а ви, собаки панські, чорта рогатого схрупаєте, заки мене живого візьмете.

І він так завзято рубнув якогось влізливого гайдука, що розрубав голову йому надвоє. Гайдуки трохи пристанули. Вони в тій хвилі втратили на очах свого найдужчого товариша. Через те і козак мав час відпочити, бо вже рука омлівала від рубання шаблею. Він гадав, що таки не стане ворогам терпцю і вони його уб’ють з рушниці.

— Чого поставали? Живого беріть! — гукав старший.

І знову розпочався напад десяти на одного. Козак відбивався поволі, щоб трохи заощадити свої сили. А гайдуки обсіли козака, мов ті собаки дикого кабана, якого не можуть рушити з місця. Вони чатують, гавкають, прискакують з боків, інколи шарпнуть, поки дик не зачепить котрого своїм гострим іклом і не скалічить, а тоді всі відскакують, скавулять і люто гавкають.

І так тривало довго.

Козак стояв зі своєю скривавленою шаблею і зорив пильно на усі боки, кого б зачепити. Знов на нього накинулись, знов настала метушня. Та сталося щось несподіване. Кілька гайдуків обійшли дзвіницю з другого боку, закрались в середину, підперли стіну, за котрою стояв козак і вивернули її. Вона, падаючи, впала на запорожця і привалила його до землі. На поваленій стіні лежали три здоровенні гайдуки. Козак піднісся спиною вгору, дошки порозлітались, гайдуки розкотились по землі, а козак підвівся скривавлений на лиці. Та заки міг станути до оборони, кілька рук простяглось до нього. Хапали його за руки, за одежу, за волосся.

У того козака була ведмежа сила. Він розкидав гайдуками, мов снопами. Оборонявся кулаками, ногами відбивавсь. Та, коли правда, що гуси вола переможуть, так перемогли і його гайдуки, їм повелося зв’язати йому мотузом ноги і він впав на землю. Тоді кинулись на його і зв’язали грубими посторонками. Розмотали йому відтак ноги і підвели.

— Маємо тебе, гільтаю, — сичав старший гайдук. — Ти ще не знаєш, що ти в руках вірних слуг князя Яреми Вишневецького.

Старший був такий безпечний тепер, що аж близько до козака підступив і хотів його вдарити в лице. Тепер йому вже нічого не зробить. Та в ту мить козак ухилив голову, а коліном так штовхнув його під груди, що вбив на смерть. Гайдуки аж оторопіли і кинулись старшого рятувати. З того скористав козак. Він так напружив руки, що посторонки порвались, мов нитки. Козак повалив