Василь Махно - Вічний календар
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Так казали, шо єден на райкомі висів…»
«Не брешіт, на райкомі не було. Видів на універмазі й училищі».
«Але то файні сьвєта для москалів…»
«Та не кажіт… Нагнали міліції, солдатів. А шо ті солдатики бідні? Мерзнут на морозі».
«А кажут, шо то з Америки бандери через кордон пробралися».
«Та ви шо?»
«А я чула’м, шо студенти зі Львова приїхали вночи на чорній «Волзі»».
«Та шо ви таке кажете? Відки в студентів гроші, шоби так сє возити?»
«Йой, шо то буде?»
«Казав єден ксьондз з Улашковец — буде вóйна».
«Сьвєта правда — подивіцє кілько того войска в Чóрткові».
«А по вóйні впаде вогнєний дощ — і всьо спалит».
«Та шо ви таке кажете?»
«Кажу то, шо чув».
«А шо сє стало?» — запитала Леська, і покупці примовкли. Одягнута в пальто, перешите з чоловічого футерка з каракулевим коміром, незнайома жінка відповіла:
«А ви шо, ніц не чули?»
Продавчиня нахилилася через ляду, шепочучи Лесьці:
«Та тут таке…»
«Шо?»
«Ну, вчора хтось розвісив по місту наші прапори».
«Які?»
«Ну, наші — жовто-блакитні».
«А-а-а-а», — втягнула в себе повітря Леська.
У дверях показалася жіноча лисяча шапка, припорошена снігом. За нею ввійшов молодий прапорщик із чорними петлицями зв’язківця. Це було подружжя Хурдякових. Вони щойно прибули з-під Оренбурга на нове місце служби. Їм виділили квартиру в ДОСі, й Хурдякови зайшли вибрати щось для нового житла.
«Здравствуйте!» — привіталися з продавчинею.
Їм ніхто не відповів.
Хурдякови пройшли вздовж ляди, жінка прапорщика помацала матерію і, звертаючись до чоловіка, сказала:
«До вроде ничего подходящего не вижу».
Подружжя вийшло з магазину.
«Какие-то они не приветливые», — сказала дружина, порівнявшись із Домініканським собором.
«Кто, Маша?» — перепитав Хурдяков.
«Да эти местные».
«Все нормально», — втішив дружину.
Перед Ринком скупчення військових і міліціонерів викликало в Хурдякових зацікавлення:
«Нет, Ваня, что-то здесь случилось».
«Да брось ты, все нормально», — сказав Хурдяков.
Минувши Ринок, вони попрямували до будинку, де у квартирі на першому поверсі лежали привезені й не розпаковані речі.
У снігову заметіль рейсовим автобусом, що дивом доїхав, Леська дісталася до селища. Зійшовши з автобуса, пішла до чайної. Лозинської на місці не було. — приймала привезений товар. Леська заглянула на кухню — там сраката куховарка смажила бараболю.
«Слухай, сестро, — з порога випалила Леська, — що там сє в Чорткові робит!»
«А шо сє стало?»
Леська розповіла, що в місті повно міліції, базар оточили, кожного перевіряють.
«Виділа’м на свої вочи, як над райкомом висів наш прапор, — Леська оглянулася, чи ніхто її не підслуховує. — Ну, чогось мене потягнуло зайти в магазин тканин. Знаєш той, шо коло книгарні?»
«Та знаю, та знаю», — підтвердила куховарка.
«Думаю, зайду, подивлюсє за матерійов на пошевки».
«І шо?»
«А там продавчиня розповіла, що вночи вивісили».
«А довго висіли?»
«До ранє».
Над селищем зависли сніги, падало протягом кількох діб. З Чорткова подзвонили на колгоспну контору, щоби прочистили дорогу від Половець. У деяких місцях дорога виходила на пагорби, і вітри наносили до пів метра снігу. Голова віднєкувався, запевняв, що не зможе знайти трактора. У слухавці йому жорстко наказали це зробити. Покликали Никольця — і той гусеничним поїхав прогортати гостинець. До ранку заметіль стихла. Наступного дня селище шепотілося, що Леську забрали до Чорткова. А хто і що? Ніхто не знав. Думали, що наробила манки з пенсією. Пробула під слідством два дні й повернулася рейсовим автобусом. Із автобусної попрямувала додому, навіть не глипнувши вбік чайної.
На початку вісімдесятих Баревичі дізналися про смерть внука Сашка. Помер у в’язниці. Сашко відбував свій третій термін у виправно-трудовому закладі ИД 33567. Офіційний лист, підписаний начальником кримінально-виправного закладу майором Фініковим, надіслали до Митниці. Чому до Митниці? Пояснення просте — листування поміж в’язнем Поповим та Баревичами фіксувала тюремна адміністрація. Зрештою, це була єдина адреса, куди вони могли сповістити про його смерть. Одного разу він прислав фото в тюремній робі. Усі пальці сколоті татуюванням. Обстрижена голова, примружений погляд, стиснуті вуста. Він сповіщав, що написав кілька листів до Казахстану, до мами, однак відповіді не отримав. Не міг же він знати, та й Баревичі також не здогадувалися, що Вірка з учительки музичної школи опустилася до прибиральниці в буфеті, а потім геть скотилася на дно, одним словом, спилася. Коли Саша писав до мами — вона за тією адресою, яку він знав, не мешкала. Тому він переключився на діда з бабою. Офіційний лист також повідомляв, що в’язень Попов Олександр Сергійович тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомого року народження помер від серцевого нападу. Похований на в’язничному цвинтарі під номером вісімдесят сім. Тикєна пішла в четвер до священника й замовила за покійного службу. Далеко від місця останнього спочинку, в Митниці, довіривши душу Саші херувимам і серафимам, щоби простилися йому всі вольні й невольні гріхи, Тикєна за всіх Баревичів попрощалася з онуком. Дмитро йти до церкви не міг — у нього був черговий напад. Дихав, наче впіймана риба. Вдихав, але повітря не доходило
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вічний календар», після закриття браузера.
