Василь Махно - Вічний календар

дефіцитним. Через те за сезон директор цегельні, збуваючи наліво невеликі партії цегли, купував мотоцикл. Дехто з меткіших вибивав собі пляц і прописку в Чорткові. Митницькі старшокласники радо наймалися на цегельню, бо також за сезон могли заробити добрі гроші. Робота була нелегка — хирлявих не брали. Найважче було кидати цілий день глину, з якої потім виходив сирець, на транспортер. Сирець складали на вагонетки. Наповнивши вагонетку по чубок, везли прокладеними рейками, розвертаючи на рухомому крузі до потрібної печі. Поки випалену цеглу завантажували на порожню вагонетку, цегла вистигала, і її можна було складати пірамідами.

Пуда працював на вивантаженні готової цегли. Розвозити важкі вагонетки йому було не під силу. Інколи директор просив залишитися після роботи — приїжджала машина — й за пів години потрібно було накидати пару тисяч цегли. Ніхто її не обліковував. Замовники розраховувалися готовими грошима. Сторожеві залишали чвертку й забиралися чимборшій, щоб не зустріти де-небудь інспектора Квасницю. Документів на вивіз цегли в них не було, тому шофери завжди нервували.

Після роботи ватага хлопців ішла купатися до Джуринки, а потім сідала на свої ровери й роз’їжджалася додому. Річка пропливала паралельно гостинцеві. З цегельні — шапкою докинути. За день вода прогрівалася. Під вечір над нею піднімався легкий туманець. Джуринка, як риба, випускала з себе зайве повітря, котре хапнула зранку. Пуда знав, у якій частині річки є особливо теплі місця, а в якій — вода нуртує. Надвечір, коли зліталися бузьки на жаб’яче кумкання, а гул розігрітих за день печей, що вистигали до ранку, припинявся, тишу над річкою порушувало лише коров’яче ревіння або вантажівка, яка пізно поверталася з Травни. Пуда завжди хотів забратися з цегельні до приходу Німого. Вбита матір’ю в його голову неприязнь до батька роз’їдала синові серце, тому він уникав зустрічі. Щойно завершувалася друга зміна й з’являвся борухатий пес Німого, Пуда непомітно виходив поза печі, де перетримував свій ровер. А тоді стежкою, протоптаною в лісосмузі, повертався до селища. Німий приходив перед сьомою. Поки зміна милася в душовій, пес устигав оббігати закутки цегельні й повернутися до господаря. Сидячи на сходах, сторож розминав першу цигарку. Пес лащився. Німий погладжував борухатого й курив. Хто призначив Німого сторожувати, коли він ні слова не міг би сказати, навіть якби цегельню винесли вночі разом з ним і псом, для всіх було таємницею.

Під час жнив на городах поралися старші жінки, підгортаючи бараболю. Зранку та в обід вони доглядали за дробом. Силяли тютюн, розкладали по оборі шнури зелених пахких листів, щоби потім обвішати ними сонячні боки своїх будинків. Корови випасалися на Ставищі, Горб-Долині, а також біля силосної, звідки мішками тягли зсилосовану кукурудзу, призначену колгоспним коровам, яких у такі теплі дні виганяли в загороджені місця. За літо тисячі ратиць витоптували там траву й безборонно срали, покриваючи коричневими товаричками просяклий від сечі ґрунт. Полежавши в тому бруді пів дня, корови йшли на ферми доїтися. За час, поки корови стояли в загорожах, їм устигали змінювати солому й накидали в жолоби силос.

Навпроти побудованих у п’ятдесяті роки ферм цього року поля засадили тютюном. Параска Лабанда взяла пів гектара тютюну. Після ферми, коли Пуда повертався ровером із другої зміни, вона встигала наламати кілька верет. Її двадцять рядків тягнулися вбік Рудки, аж під мочери. Там, при кінці тютюнового поля, чи то від вологи, чи то від сонця, що впиралося в схил, тютюн виростав вище людського зросту, а листки були грубі й жилаві, наче коров’ячі вуха. Пуда приїжджав ровером у сутінки. Ішов на мамин голос, уздовж рядків.

Параска казала шукати верети. Пуда знаходив, зв’язував чотири кінці й закидав на плечі. Повиносивши їх на край поля, ще пів ночі перевозив ровером додому. Кожного дня Параска вставала о четвертій ранку і вдосвіта йшла на ферму. До часу, коли Пуда з Параскою відвезуть переробленою на возик дитячою коляскою висушений і поскладаний листок до листка коричневий тютюнець до заготовача, мине півтора-два літні місяці й настане вересень. Гроші, виручені щороку за тютюн, Параска складала на майбутнє Пудине весілля.

Протягом липня-серпня на жовтих полях гули руді комбайни. Гул комбайнів та рев вантажівок долинали з полів аж за північ. Вантажівки звозили зерно на тік. Там пересівали, висушуючи, щоби потім перенести врожай до магазину. Надвечір перебране від остюків, висушене під пекучим літнім сонцем зерно везли на поставку до чортківського елеватора. Магазинєр Волекса, автоінспектор Квасниця, хтось із правління колгоспу добами крутилися на току. Все одно спритні митницькі люди, пошивши з ганчір’я торбинки, виносили з току пшеницю, ячмінь, жито, якими годували вдома дріб. На дорогах району стояли міліцейські патрулі, перевіряючи вантажівки. Боротьба за врожай продовжувалася аж поки на останньому комбайнові вивішували сплетений із польових квіток і різнотрав’я букет. Такі букети в Митниці увінчували вимурувані хати, позначаючи завершення будівництва. Жнива завершували, зважаючи на погоду, в останній тиждень серпня, і селище готувалося до першої Матки Божої, так називали свято Успіння Богородиці.

За пів року до смерті Дмитро Баревич поїхав до Кривого Рога. Він майже ціле літо пролежав, душачись від кашлю, вдома. Потім тиждень відлежав у районній лікарні — йому стало ліпше: не так стискало легені, й підпухлі ноги — спласли. Тикєна, поки чоловік лежав у шпиталі, кожного дня їздила до Чорткова з наладованою сумкою. Треба було щось завезти дохторам і медсестрам. Різала кури й качки, вибирала з пивниці літрові банки тушонки, ходила до Бариського купувати мед. Дохторові запихала в кишеню халату двадцятип’ятирублівку, старшій медсестрі — десятку, а простим медсестрам — по п’ятірці. І кожному, хто обходив хворого Дмитра, залишала щось з продуктів. Один раз був у тата в лікарні Федір. Вряди-годи забігала на десять хвилин невістка Тамара. Тикєна казала сусідам, що то про людське око. На початку вересня, одразу по святі, почувши себе здоровішим, Дмитро почав збиратися в дорогу.

Взимку по Йордані Митницею поширилася чутка, що в Чорткові вивісили жовто-блакитні прапори. Привезла цю новину й розплескала своїм язиком Леська-поштарка. Поверталася з Червонограда. Гостювала на свята в брата. Чортків, засипаний снігом, прокинувся двадцять другого січня й заговорив про зухвалу подію. У місті, де розташований авіаційний полк, військове летовище, полк зв’язку, радіолокаційний батальйон — чотири жовто-блакитні прапори над будівлею Ринку, педучилищем, лісгоспзагом та універмагом провисіли недовго. По стінах будинків, електричних стовпах та деревах розклеїли ще й листівки, написані друкованим почерком, про українську державу, Українську Народну Республіку, Злуку. Леська, маючи час до автобуса на Митницю, з’їхала до центру, щоби подивитися матерії на подушки й перини. Зупинилася біля Ратуші й вуличкою пройшлася мимо готелю «Дністер». У магазині, куди вона зайшла, чалапаючи непрогорнутими снігами, було кілька покупців. На широкій ляді лежали звинені рулони матерії. Брали по два-три метри матерії на фіранки. Продавчиня прикладала широку кравецьку лінійку