Роберт Ірвін Говард - Конан, варвар із Кімерії

Очі Тот-Амона звузилися. Незважаючи на своє залізне самовладання, йому почало здаватися, що він наразі лусне від безперервно киплячих у ньому люті, ненависті й ганьби, і він поспішав використати будь-який, навіть найнікчемніший шанс вирватися з порочного кола. Забувши про те, що Діон дивиться на нього як на раба, а не як на людину, що володіє душею й розумом, стигієць звернувся до нього з пристрасним словом.

— Послухайте мене, — сказав Тот-Амон. — Ви неодмінно станете королем. Проте ви не знаєте, що замишляє Аскаланте. Коли Конан помре, у вас не буде ворога страшнішого й підступнішого, ніж мій хазяїн. Я можу вам допомогти і зроблю це, якщо ви візьмете мене під свій захист, коли опинитеся на троні. Знайте ж, добродію, що я наймогутніший чарівник. Про Тот-Амона говорять звичайно з такою ж глибокою пошаною, як і про знаменитого Раммона. Король Стигії Ктесофон прославив мене й надав мені найбільші почесті. Він прогнав усіх своїх магів і призначив мене своїм придворним чарівником. Вигнані маги затаїли злість і образу, але чіпати мене боялися, тому що я мав владу над потойбічними силами і міг розраховувати на їхню допомогу в будь-який час. Сет бачить, вороги тремтіли, бо знали, що будь-якої миті на них може напасти потойбічна тварюка, яка встромить гострі пазурі в їхні зморшкуваті шиї. Таку безмежну могутність давав мені зміїний перстень Сета, знайдений мною в одному зі склепів Стигії, ледве не за милю від поверхні землі. Гадаю, що він був загублений там кимось ще до того, як далекий предок людини вибрався на берег із морського мулу. Та злодій викрав у мене цього персня, і я втратив усю свою могутність! Маги об’єдналися, щоб убити мене, але мені пощастило, і я зумів утекти. Найнявшись погоничем верблюдів, я вирушив у Котх, але дорогою на нас напали бандити Аскаланте. Усі, окрім мене, були вбиті, я врятував своє життя тільки тим, що присягнувся вірно служити Аскаланте, коли той упізнав мене. Ось так я потрапив до нього в рабство. Аби утримати мене, він записав мої зізнання, запечатав сувій і передав його якомусь котхійському відлюдникові. Я не можу зважитися встромити йому вві сні кинджал у серце або видати його ворогам, тому що тоді відлюдник відкриє сувій, прочитає його і зробить те, про що просив Аскаланте. А коли про це дізнаються в Стигії… — Тот-Амон здригнувся, і його обличчя зблідло. — В Аквилонії я поки що в безпеці, — продовжував він. — Проте рано чи пізно вороги довідаються про мій притулок, і тоді мені вже ніщо не допоможе, від долі не втечеш. Тільки король з його могутніми фортецями й вірними військами зміг би захистити мене. Ось тому я пропоную вам укласти зі мною угоду. Я допоможу вам порадою зараз, а ви захистите мене потім. А вже коли я знайду перстень…

— Перстень? Перстень?

Тот-Амон недооцінив надзвичайний егоїзм цієї людини, яка відмахнулася від слів раба, немов від гудіння настирливої мухи, і повністю занурилася у свої невеселі думки. Але слова про перстень йому щось нагадали.

— Перстень? — повторив він знову. — Як же, пам’ятаю! Це, певне, той самий Перстень Щастя. Я купив його у одного шемітського злодія, який вихвалявся, що викрав його в чаклуна з далекого півдня, і присягався, що він приносить щастя. Мені захотілося його мати і, бачить Мітра, я заплатив за нього немало. І ось тепер, певне, мені знадобиться все моє щастя, аби виплутатися з цієї проклятої змови, у яку втягнули мене Больмано і Аскаланте. Треба знайти цей перстень!

Тот-Амон схопився. Кров прилила до його й без того темного лиця, а в очах спалахнула лють, хоча він був уражений егоїстичною дурістю свого співбесідника. Діон взагалі не звертав на нього уваги. Він швидким рухом руки відкрив секретну скриньку у своїй мармуровій лаві і почав порпатися в купі талісманів, гральних кісток, дивних на вигляд амулетів і інших подібних дрібничок. Усе це нібито приносило щастя, і він марновірно збирав їх, де тільки міг.

— Ага, ось і він! — він підняв радісно перстень витонченої ювелірної роботи. Він був виготовлений з металу, схожого на мідь, і мав форму тричі згорнутої лускатої змії, яка, поклавши одне кільце на інше, засунула кінчик хвоста собі в пащу. Очима її були жовті коштовні камені, що зловісно блищали в спадаючих сутінках. Тот-Амон скрикнув, і барон обернувся до нього. Побачивши обличчя раба, він раптом зблід і широко роззявив рота. Очі стигійця виблискували, його темні пальці, неначе кігті, тяглися до персня.

— Перстень! О Сете! Мій перстень! — голосно вигукнув він. — Перстень, який у мене викрали!

У руці Тот-Амона блиснула сталь. Він блискавично ввіткнув кинджал у жирне черево барона. Крик болю перейшов у хрипіння, і барон осів на землю, немов опливла гора вершкового масла. Швидше за все, він так і не зрозумів, що стало причиною його смерті.

Тот-Амон відштовхнув убік обм’якле тіло, вихопив із рук мертвяка перстень і забув про вбитого. Він обома руками тримав перстень, і його чорні очі палали страшним вогнем.

— Мій перстень! — прошепотів він у радісному збудженні. — Я знов здобув могутність!

Навіть сам стигієць не зміг би сказати, чи довго він стояв нерухомо, немов статуя, з таємничим перснем у руках, чия жахлива аура зціляла його зганьблену душу. Коли він закінчив медитувати55 і повернув душу з похмурої безодні, в яку дозволив зазирнути цей перстень, на небі вже з’явився місяць, що кинув довгі тіні на спинку мармурової лави, перед якою лежало те, що недавно було хазяїном Атталуса.

— А тепер я покінчу з Аскаланте! — прошепотів стигієць, очі якого горіли в темряві червоним вогнем, немов у вампіра.

Він озирнувся, набрав пригорщу крові з калюжі, в якій лежала його жертва, і занурив у неї очі мідної змії, почекавши, поки виблискуюча жовтизна не наситилася соком життя.

— Розкрий очі, о чарівна зміє, — заспівав він хрипким голосом, від якого в слухача застигла б у жилах кров. — Дозволь їм насититися місячним світлом і зазирнути в чорну безодню! Що ти там бачиш, о зміє Сета? Кого ти викликаєш з глибини мороку? Чия тінь іде на тремтяче світло? Приведи його до мене, о змія Сета!

Круговими рухами пальців, знову й знову описуваними навколо висхідного краю, він гладив ясно відчутну луску зміїного кільця, шепочучи при цьому жахливі імена й монотонно читаючи заклинання, давно забуті у світі людей і збережені лише в глибинах темних склепів таємничої Стигії.

Повітря над його головою заворушилося,