Улас Олексійович Самчук - Темнота

хапає того за комір. Начальник зривається, відкриває рота, хоче лайнути, але бачить ознаки і його язик німіє.

— Коли потяг буде? — питає Мороз.

— Товаришу майор! Не можу сказати. Мости! — бурмоче той з відчаєм.

— Ти знаєш, з ким маєш діло? — питає Мороз.

— Не могу знать, товариш майор! — лепече начальник.

— Я Мороз! — падає слово. Начальник зривається, ніби його зірвано бомбою, біжить до телефону і кричить в рурку:

— Я мушу знати! Що? Не знаєте? Врахуйте вашу особисту відповідальність! — Через хвилину начальник рапортує Морозові на витяжку:

— Товариш майор! Надіємось за годину потяг буде тут!

— Дияволи! — виривається в Мороза, і він відходить, не йде вже до машини, а тут же крутиться, ходить по пероні, курить цигарку за цигаркою, над ним смоляно-чорний простір, геть там далі світиться електричний ліхтар, водянистим світлом ятряться малі, заґратовані віконечка станційного бараку, із заходу подихає холодним, вогким вітром. Що десять хвилин Мороз зиркає на годинник, йому вже не терпиться, він готовий бігти назустріч тому проклятому потягу.

І нарешті минула обіцяна година, а потяга нема. Але перон уже залюднився, все, що валялося в почекальні, вилізло звідти і товпиться тут під вітром. Прибіг і Риць, вийшов начальник з ліхтарнею, вийшли якісь люди в фуфайках, витягли наладовану пакунками двоколку. Потяг іде на Вятку і зупиняється тут лиш на короткий час.

Мороз закурює цигарку і витягається. Його зір скерований в густу темінь, куди тікають рейки і звідки назустріч несеться хвилями шум хвої. Ось-ось вирветься звідти машина, вже чути її різючий свист, що разом з вітром і шумом сосон летить здалека, ще кілька хвилин і в темноті з'являються дві ясні точки, що мигають десь там на дні темряви, то зникають, то знов появляються і з кожним ментом ростуть і наближаються, ніби двоє огненних очей. Іван кидає на бік цигарку, робить кілька кроків вперед, і ось раптово з тьми виривається велетенська тінь, що пробігає своїми звенами перед очима Мороза і вмить сердито зупиняється.

Свистала пара, тремтів весь перон, бігли з ліхтариками темні постаті, хтось викрикнув протяжливо:

— Котлааас! Пересядка на Усть-Вимск! — Забрязкали металеві речі, туди й назад рванулись подорожні.

Мороз нервово й напружено ловить поглядом усі двері, всі вікна, розпихає натовп і раз-у-раз викрикує:

— Мар'яна! Мар'яна!

Він рветься сам не знає куди, він метушливо нетерпеливиться, він, здавалось, боявся, що вони не прибули, що їх нема, але враз до нього долітає голос:

— Я тут, Іване! — Десь зовсім зблизька, на досяг руки, від чого він весь здригається, кидається сліпо й дико в гущу людей, і ось перед ним закутана постать, що намагається вирватись з вузьких, темних дверей вагону.

— Мар'яно! — виривається у нього.

— Вірочко, ми тут! — чути знайомий, м'який голос, і Мороз підхоплює із східців закутану, високу, тонку, легку, зовсім незнайому постать і швидко несе її вбік. І несподівано він чує на своїй шиї міцні обійми, і у нього виривається якийсь дикий рев.

— Ми тут, таточку! Ми тут! — чує він біля свого вуха і як доказ цього його щоки, уста, очі відчувають ніжні, теплі дотики чогось дуже близького й рідного.

Майже на руках доніс він свою дочку до авта, не оглядався, ні на кого не чекав, майже тікав від усіх, ніби боячись, що її хтось від нього відніме. Уже біля авта швидко обняв Мар'яну і одразу одвернувся. Рясні, нагальні, мов дикі гірські струми, сльози засипали його обличчя, і він боявся лише одного: щоб їх бачили сторонні люди.

— Ну, як? Ну, як? — швидко питав він, не чекав відповіді, метушився, виривав з рук Риця валізи. — Так ось, Рицю — до «Комсомолу». Мар'яно й Вірочко, сюди! Речі там. Ні, ні! сюди! Ах, яка ти вже велика! Як їхалось? А ми тут чекаємо биті три години… — Говорить швидко, розгублено…

— Ах, знаєш! У вас тут їзда, скажу тобі… У нас не гаразд, а тут просто жах. До Каноші ще сяк-так… З перервами, але їхали… Та коли пересіли! Ох же скажу тобі! Заноси, мости, зарви… — говорила Мар'яна в авті, але в її голосі звучав тріюмф, щастя.

Машина тим часом рушила і побігла темними, порожніми вуличками та завулками з малими, окремими будиночками. Хвилин за п'ять вона зупиняється перед малим дерев'яним будинком, що ледве маячів в темноті і що з нього виривалось на зовні трохи світла.

— Ось тут і заночуємо! — викрикнув Мороз тріумфально. Всі висідають, Мороз бере під руку свою Вірочку, Мар'яна несе клунки, Риць валізи. У вузьких сінях їх зустріла молода, повновида дівка в фуфайці.

— Здорова, Ганно! Як живеш? — радісно говорить Мороз.

— Спасибі! Гаразд! — сміється на весь рот Ганна.

— Все готово? — питає Мороз, аби щось сказати.

— О, готово! Прошу за мною! — і Ганна веде гостей вузькими, чистими, дерев'яними сходами на перший поверх.

Усі опинились у невеликій, теплій, небіленій кімнаті, посередині стіл накритий, по боках двоє ліжок.

— Ну, Рицю! — каже Мороз. — Ти, браток, маєш вільне до шостої ранку. Спиш тут же в готелі, вечерю дістанеш унизу!

— Єсть, товариш майор! — відповів Риць і вийшов.

І от Морози самі. Іван, Мар'яна, Віра. Аж чудно! Їм не віриться. Хвилинку дивляться одно на одного і, здається, кожне питає себе, чи це, бува, не сон. Не знаходять слів. Мар'яна втомлена, аж чорна, волосся її розпатлане, немита, занедбана, але вона вся облита сяйвом щастя. Вірочка бліда, а її великі карі очі так і горять. А Іван? Де дівся страшний майор НКВД Мороз, що перед ним тремтить весь цей край? Що з ним сталося? Його немає. Він весь хвилюється. Щоб затерти свій настрій, швидко роздягається, помагає роздягатися Вірі й Мар'яні. Всі обнімаються і так хвилину стоять у трійку, непорушно. Мар'яна не видержує перша, виривається і заходиться плачем. Іван мовчки горне її до себе, Вірочка зніяковіла.

— А дивіться! Мамо! Дивись! — гукає Вірочка і показує на стіл. На столі печеня, чай, вино.

— Так! Так! Їмо! Ну, мамо, годі! — говорить швидко Іван.

— А я така голодна! — каже Вірочка.

— Добре. Сідаємо! Наперед помиємось трохи, — промовила Мар'яна. — Де тут убиральня?

— Тату, алеж ти далеко живеш! — викрикує Вірочка. Іван горне її до себе, але боїться зробити їй боляче, так давно не мав в руках чогось такого хрусткого.

— Ах, ти, ах ти! А виросла! — і враз пригадав матір свою, така вона подібна до баби, і та подібність