Улас Олексійович Самчук - Темнота

— Як! — викрикнув він. — Вже завтра?

— І то раненько! Так. Раненько! Досить, досить! Досить з тебе всіх тих!

— Мовчи! — викрикнув Іван. Наталка злякалася його вигляду, такий він був винятково кам'яний. — Коли вона має бути в Котласі? — прохрипів і витер пальцями лівої руки губи, що запікалися від хвилювання.

— Увечорі! Там довідаєшся! О восьмій!

Іван грюкнув дверима і вийшов.

Іван вміє не спати, але вміє і спати. Цієї ночі щось порушило конституцію його вдачі. І не була це напевно розмова з Демідовим. Невже завтра? І невже з Вірою? Віра! Віра! Дочка! Він батько! Він все таки батько! Дерев'янів від цього почуття. Вперше глянув у дзеркало чи виглядає він ще на людину взагалі і чи має право зватись батьком. І Мар'яна! Здавалось між ним і нею простір міжплянетний, забув, що це на землі. Дзеркало його порядно настрашило. Не твар, а цегла глянула на нього з дзеркала. Шкура обличчя здеревіла, очі оливом застигли. Глянув на свої лапи — руді і тяжкі. І все довкруги — комбінезони, зброя, хутряне взуття, тепла білизна, не лежить, а валяється і все брудне, зім'яте. І той тютюн скрізь, і ті рештки їжі. Сам заборонив заходити сюди будь-кому, не хотів нікого бачити… І враз почав все те прибирати, попільницю, заповнену попелом, висипав до сміття, обтер об праву штанину долоню, знов глянув до дзеркала… Так рідко бачив свою заялозену, неголену пику. Роздягаючись і скидаючи своє оленяче взуття, помітив, що все те давно не бачило щітки, і знов дивувався, як все це могло статися.

І треба було його бачити над ранок. Очі червоні, невиспані, напружені. Не голився, а священнодіяв, а бритва тупа, а волосся рветься геть з корінням, а кров сочиться. А далі прийшов до висновку, що й волосся на голові слід підстригти — не волосся, а праліс, тайга віковічна. Одягався уважно, і валянки ті, що з Москви привіз, узув, і штани натягнув парадні, не ті, що носив на парадах, а ті, що для найбільшого свята десь там у скрині валялися зім'яті. А опісля зайшов до перукарні, стягнув з ліжка стрижія і наказав по-дружньому:

— Знаєш, братіку, ану підстрижи мене на ять!

Потім хвилину затримався у конторі. Ніхто ніде не сподівався його так рано, було порожньо скрізь. Телефонував на всі боки, стягав з ліжок заспаних урядовців…

— Сьогодні ви, Михайле Петровичу, без мене потрудіться. Не прийду. Не забудьте телеграми до Москви. Воркута вимагає лісу — пам'ятайте! У Кожві кооперативи слинять. Скажіть: не вирівняються — не минути розмови. Там також звіти з Покчі… Розгляньте і полагодьте негайно… — Телефонував і телефонував, переглянув побіжно папери на місці, дещо підписав, дещо перекреслив. А який у нього сьогодні оксамитний голос, що це з нашим майором, женитись чи що збирається.

А опісля сів у машину і наказав:

— Риць! За шість годин маємо бути у Котласі!

— Єсть, товариш майор! — відповів шофер Гриць, що його Мороз зве Рицьом.

— Маєш досить пального?

— Єсть, товариш майор — в порядку!

— Коти! — кинув Мороз, а сам загорнувся в кожух. Інші два білі, нові, чисті кожухи лежали біля нього. Машина рушила і пішла, дорога добра, лише місцями завалена свіжим снігом. Весна все те поволі м'ягчить, підбирає. Машина тне і тне простір, з-під коліс хлеще мокрим снігом.

Іван думав поспати трохи, та сон не йде. В ньому повно теплого туману, губи весь час кривляться в усмішку, робиться тепло, розгорнув кожуха.

І все таки задрімав. Прокинувся і запитав:

— Риць! Як там ще?

— Ще сто двадцять, товаришу майор!

— Бери сімдесять!

— Не піде, товаришу майор. Ще лід місцями.

— Ах, чорт! — вирвалось у Мороза, боїться спізнитись, тут потяги не звикли ходити точка в точку, та хто його зна. На цей раз візьме та й прийде якраз точно. Чи не стоїть часом годинник. Підносить руку і слухає. Все в порядку!

На двохсотому кілометрі Риць враз зупиняється.

— Е, е! А то ж що там? — метушиться Мороз.

— Машина мусить прохолонути, товаришу майор! І закусити б гаразд!

— Ну, Рицю! Ти, братику, зовсім того. Закусюй та не барись. Візьми там ковбасу.

— А ви, товаришу майор?

— Жери і мовчи! — Іван вилазить з машини, це все ще його володіння, оглядає дорогу, тайгу. Там он буда стоїть, видно вартівня, з буди дві кривоногі постаті в зирянських шкуратяних одягах, вилізло.

— Ей, там! Як ще далеко до Котласу? — гукає Мороз. Навіщо він це робить — сам гаразд не знає. Все одно ті опудала ледве чи його вдовольнять.

— Дальоко! — співає одна постать і розмахує рукою на захід.

— Що тут робиш? — питає знов Мороз.

— Охраняю, — чує скигливу відповідь. Іван і без того зна, кого той охраняє. Людей ловить.

— Ей, там Рицю! — гукає Мороз. — Ми тут чого доброго ще заснемо! — Риць і сам квапиться, він засвітив ліхтарі, мотор горить, машина реве в таєжній тиші.

— Не заснемо, товаришу майор! Встигнемо!

Вони встигли, потяг ще не прийшов, начальник станції заявив, що скорше, ніж за дві години тридцять хвилин не ждати потягу, десь там ріки розлились, мости розвалились. Мороз лається. Ніч. Темно. Вогко, їхати одразу назад нема й мови. Мороз телефонує до гостиниці «Комсомол», там його знайома Ганна з України, та сама, що свого часу поїла його молочком. Замовляє дві кімнати і вечерю на четверо. І пару пляшок кримського.

Час тягнеться до огиди довго, особливо тут, на так званій, станції — закуреній, запльованій, де повно кожухів, фуфайок, де все лежить покотом на помості і над всім чад диму з потом. Мороз із своїм Рицем міг би їхати до гостинниці, але ні. Вони рішають пересидіти у своїй «Ем-ці» — чим чорт не жартує! А що як вони візьмуть і приїдуть скоріше. Кілька разів Мороз виходив і все питав начальника станції чи вже скоро. Той казав:

— Єдіт!

— А коли тут буде? — питає Мороз. Начальник позіхає, плющить сонні очі.

— Нєзвєсно! Мости! — розводить руками. Мороз іде на своє місце і згодом посилає Риця. Риць відходить, довго бариться, вертається.

— То вам така скотина, що від неї чорта довідаєшся, — каже Риць. — Послав мене до… — і вилаявся. Іван встає, розпинає кожуха, виставляє на вид свої ордени, твердо ступає до будки начальника. Той спить, сидячи перед чавункою.

— Ей! Начальник! — кричить Мороз і