Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

все військо Запорозьке чорною радою. Підемо не туди, де нам з вами бажається, а де громада накаже. Вона — наш голова, наш пан.

Балика насупився, буркнув щось не зовсім похвальне на адресу Свиридовича, але той удав, ніби не дочув, і заговорив із Танцюрою про рибальство.

Отак дійшли вони до рогу. Бачачи, що Балика простує до свого куреня, Свиридович стишив ходу і моргнув іншим, щоб вони його не затримували.

— Ф-фу, чорт! — полегшено фиркнув він, коли Балика зник. — Затвердив, як сорока: «Бий панів», — і бовкає, де треба й не треба… Добре йому, коли в нього ані хати, ані грошей… Нам із ним не з руки. Риба шукає, де глибше, а людина…

— Де корисніше, — договорив старий Кобиленко-Бурдило. — А втім, панове, що нам робити, якщо цей бугай стане нам на дорозі?

— А ми йому сінця підкинемо, щоб забажалося попоїсти, або в інший бік привабимо, — підморгнув Свиридович. — А тепер, коли ми зрозуміли один одного, допоможіть мені, панове, зберіть до мене курінних отаманів. Тільки не всіх: такі, як Бородавка, Зануда, Лимаренко та Барабаш, — нам не потрібні. Скажіть, що запрошує негайно військовий осавул у важливій справі, але тихенько, щоб жодний собака про це не довідався.

За наказом беглер-бея

Вдосвіта тяглися до Каффи круторогі буйволи з важкими гарбами винограду, червонобоких яблук і кизилу, з горіхами, динями та кавунами, з масною бринзою та жбанами молока, з лантухами пшениці, сорго та кукурудзи або сарацинського ячменю, яким годують у Туреччині коней, замість вівса.

Всуміш із гарбами та мажарами бігли вухасті осли з величезними кошами на боках і чітко дріботіли по каменистій дорозі своїми маленькими міцними копитцями.

Здіймаючи куряву, трюхали брудно-сірі отари, вистрибували кози і, похнюпившись, ішли на продаж невільники.

Верхи й на гарбах їхали стрункі молоді татари і неквапливі поважні діди в строкатих халатах і завивалах, і білі примари у фередже з вузькими прорізами для очей, і ліниві гладкі крамарі — караїми — в довгих оксамитових шатах, і греки, і вірмени, і стрункі італійці з білими, як мигдаль, зубами і співучою мовою, і мовчазні турки-османи з барвистими сюбхе[237] в засмаглих пальцях.

Кожен що-небудь віз або гнав до Каффи з її двоповерховими вежами, перетятими зубчастим карнизом, із важкими залізними брамами і чотирма бійницями для гармат над їх стрілкуватим склепінням.

Близько тисячі возів проходить щоранку крізь каффські брами — і місто або споживає привезене, або вантажить кораблі і відправляє до Стамбула, Самсуна, Амазії, Бургаса, Варни, Трапезунда, Сінопа і Александрії, а іноді і до італійських портів — Генуї, Венеції і Мессіни — разом із невільниками з Майдану Сліз.

Навколо каффських мурів кучерявляться фруктові сади, виноградники і баштани, трояндові й тютюнові плантації, ховаються в них білі хатинки вільновідпущених і пишні садиби євреїв та караїмів, яким до останнього часу дозволялося жити тільки за мурами міста. Тут спритні маклери і купці перехоплюють всіх, хто йде або їде до міста, скуповують за безцінь товари і перепродують їх потім на ринку.

Але сьогодні було не до того.

По всіх шляхах і роздоріжжях сновигали схвильовані люди — і росли, і ширилися неймовірні чутки:

— Абдул скликав до себе старшинство і наказав, щоб у кожній караїмській родині спряли за ніч по три ока[238] шовку і принесли йому завтра опівдні готове прядиво або сплатили по десять золотих гасене чи то дали молоду жінку на продаж.

— Та хіба ж це можливо — три ока?! — лунали обурені вигуки. — Та краща прядуха не впорається з ними за тиждень!

— Та й шовку не відшукаєш ніде. За мить розхапали все до останнього кокона.

— І ціни на нього потроїлися!

— Авжеж! Одним лихо, а другим — зиск!

— І тепер не купиш його ані за яку ціну.

— А хіба не можна спрясти вовну замість шовку? — питала одна з циганок, щось розраховуючи про себе.

— Благали. Відмовив, собака.

— А жінки виють. Нікого не вабить неволя.

І в іншій групі з жахом шепотіли караїмки, поводячи опуклими чорними і блискучими, як маслини, очима. — Падишах мусить випровадити до Персії десять тисяч невільниць, а на невільницьких ринках немає рабинь. — Чому ж він не відрядив Кантемир-мурзу в напад на Україну? Взяв би вдесятеро.

— Еге!.. Невільниці потрібні зараз, бо перси інакше не замиряться з нами. А на ясир довелося б чекати місяців зо три.

І невідомо звідки пішла в народі чутка, ніби рекрутів теж беруть не до війська, а в живу данину перському шахові. Чутка ширилася, обростала новими подробицями, запалювала обуренням селян, що приходили вранці до Каффи, викликала вибух розпачу серед обдурених зсиротілих родин. І йшли до Каффи батьки і жінки, брати і діди з сльозами і лементом на останнє побачення з рекрутами.

А біля синагоги юрбилися караїмські діди і з розпачем оточили сивобородого реб Самуїла і, здіймаючи руки до неба, слухали, що він розповідав.

— Покликав гахама[239] Абдул і каже: «Ви викрали велику амфору[240] золота, закопану в дервішівському монастирі. Щоб за добу ваша громада приставила таку ж амфору, бо вижену вас геть із Каффи і позбавлю права крамарювати і торгувати невільниками».

— Ой! Боже Авраама, Ісаака і Якова! Та всі ми вкупі не маємо стільки золота! — ойкнув один із слухачів. І полетіли розпачливі вигуки, схрещуючись і покриваючи один одного.

— Та хіба ж ми злодїї?!

— Хай зроблять трус!

— Хай доведуть, що ми вкрали!

— Ми навіть не знали, що є такий скарб!

— І де він заритий!

Але той, що розповідав, тільки тоскно похитав головою.

— Ой, та хіба ж з ним можна говорити! Звір! Справжній звір. Селімові треба грошей, щоб відкупитися від походу. Обридло йому на війні… А впало воно на нашу бідолашну голову…

— А що відповів Абдулові гахам?

Старий знизав плечима:

— Пішов до нього вдруге торгуватися, а з ним рабині і купці.

— А тим часом позамикали наші крамниці, щоб ми голодували, — кинув хтось.

Кущі і дерева, скелі і рівчаки пливли назустріч, мигтіли праворуч, ліворуч і зникали десь позаду. Горпина і Шафіге мало не бігли. Гнав Шафіге одвічний материнський інстинкт, наче вовчицю за мисливцем, що забрав її вовченят.

— А що, коли його вже відправили до Стамбула? — в сотий раз питала вона Горпину. — Як ти гадаєш: він ще тут?

— Та, певно ж, тут, — заспокоювала Горпина. — Хлопчиків брали скрізь. За один день вони не могли впоратися… Сядьмо на хвилиночку, Шафіге. Зморилася я, та й дитину час годувати.

Шафіге нехотя сіла на камінь