Джоан Роулінг - Несподівана вакансія

class="p1">Саманта мусила нарешті вийти з гостьової спальні, бо їй приспічило в туалет. Вона пила холодну воду з-під крана у ванній, доки її не знудило. Саманта дістала з шафки дві таблетки парацетамолу, проковтнула їх, а тоді прийняла душ.

Одягалася, не дивлячись у дзеркало. Увесь цей час вона постійно прислухалася, чи не почує десь Майлзові кроки, але в будинку стояла тиша.

«Може, — подумала вона, — він повіз кудись Лексі, подалі від її п’яної, розпусної матері-педофілки…»

(— Він навчався в одному класі з Лексі! — обурено випалив Майлз, коли вони опинилися віч-на-віч у спальні.

Вона зачекала, щоб він відійшов від дверей, а тоді кинулася в гостьову кімнату.)

Нудота й відчуття сорому накочувалися на неї хвилями. Вона хотіла забутися, викреслити все з пам’яті, але й досі бачила перед собою обличчя того хлопця, до якого вона припала… пам’ятала вигини його тіла, притиснутого до її грудей, такого худорлявого, такого юного…

Якби це був Вікрам Джаванда, їй було б хоч не так соромно… Вона потребувала кави. Не сидіти ж до кінця життя у ванній. Та перед тим, як відчиняти двері, Саманта побачила себе в дзеркалі і втратила останні крихти сміливості. Набрякле обличчя, мішки під очима, різкі зморшки, які через стрес і зневоднення стали ще глибшими.

«О Боже, що ж він про мене подумав…»

На кухні Саманта застала Майлза. Навіть не глянувши на нього, вона пішла просто до шафки, де була кава. Ще не встигла торкнутися дверцят, як він сказав:

—  У мене тут ще трохи є.

—  Дякую, — пробурмотіла Саманта й налила собі повне горнятко, уникаючи його погляду.

—  Я відправив Лексі до батьків, — повідомив Майлз. — Нам треба поговорити.

Саманта сіла за стіл.

—  То давай, — буркнула вона.

—  Давай… це все, що ти можеш сказати?

—  Це ж ти хочеш говорити.

—  Учора, — мовив Майлз, — на дні народження батька, я пішов тебе шукати і побачив, як ти лизалася з шістнадцятирічним…

—  Ага, з шістнадцятирічним, — урвала його Саманта. — Все законно. Хоч щось добре.

Він обурено глянув на неї.

—  Гадаєш, це смішно? А якби ти мене побачила в такому стані, що я б навіть не усвідомлював…

—  Я усвідомлювала, — огризнулася Саманта.

Вона відмовлялася бути такою, як Шерлі, що приховує всі грішки під мереживною серветкою ґречних побрехеньок.

Вона хотіла бути відвертою, хотіла пробитися крізь той панцир самовдоволення, під яким уже не впізнавала юнака, в якого колись закохалася.

—  Ти усвідомлювала… що?

Він так явно чекав від неї вибачень і каяття, що вона ледве не розреготалася йому в очі.

—  Я усвідомлювала, що цілую його, — відповіла вона.

Він подивився на неї, і весь її кураж як рукою зняло, бо вона здогадалася, що він тепер скаже.

—  А якби туди зайшла Лексі?

На це в Саманти відповіді не було. Від думки про те, що Лексі могла все побачити, їй захотілося втекти якомога далі й ніколи вже не повертатися… а раптом хлопець їй усе розповів? Вони колись ходили до однієї школи. Саманта зовсім забула, що таке Пеґфорд…

—  Яка оса тебе вкусила? — спитав Майлз.

—  Я… нещаслива, — відповіла Саманта.

—  Чому? — здивувався Майлз, але тоді швидко додав: — Через крамницю? Так?

—  І через неї також, — сказала Саманта. — Я взагалі ненавиджу Пеґфорд. Ненавиджу жити поблизу твоїх батьків. А інколи,— поволі вимовила вона, — ненавиджу прокидатися біля тебе.

Вона гадала, що це його розсердить, але натомість він стиха прошепотів:

—  Хочеш сказати, що більше мене не любиш?

—  Не знаю, — відказала Саманта.

У сорочці з відкритим коміром він здавався худішим. Уперше за довгий час їй здалося, що в цьому старіючому тілі навпроти неї вона впізнала когось знайомого і вразливого. «І він ще й досі мене хоче», — здивовано подумала Саманта, згадавши пом’яте обличчя, яке дивилося на неї з дзеркала.

—  Але тієї ночі, — додала вона, — коли помер Баррі Фербразер, я раділа, що ти живий. Мені тоді наснилося, ніби ти помер, я прокинулась і була щаслива почути твоє дихання.

—  І це… це все, що ти хочеш мені сказати? Ти рада, що я ще не помер?

Вона помилялася, Майлз таки не на жарт розсердився. Він був просто шокований.

—  Це все, що ти хочеш мені сказати? Ти напиваєшся в дупу на ювілеї мого батька…

—  А було б краще, якби це сталося деінде?! — крикнула вона, розпалюючись від його гніву. — Це що — кінець світу, що я тебе опустила перед мамусею і татусем?

—  Ти цілувалася з шістнадцятирічним хлопцем…

—  А може, це тільки початок! — викрикнула Саманта, а тоді зірвалася на ноги і так жбурнула горнятко в раковину, що аж відбила вушко. — До тебе ще не дійшло, Майлзе? З мене вже досить! Я ненавиджу це довбане життя і твоїх довбаних батьків…

—  …але нічого не маєш проти, щоб вони платили за навчання дівчат…

—  ..я не можу дивитися, як ти перетворюєшся на свого батька…

—  …повна фігня, тобі просто не подобається, що я щасливий, а ти — ні…

—  …бо моєму любому чоловікові абсолютно пофіг, що я відчуваю…

—  …тут стільки всього можна робити, але ти сидиш вдома і себе накручуєш…

—  …я більше не сидітиму вдома, Майлзе…

—  …не збираюсь вибачатися, що я працюю для громади…

—  …як я й казала… ти й нігтя його не вартий!

—  Що?! — вигукнув він і так рвучко зірвався на ноги, що аж перекинув стільця.

Саманта кинулася до кухонних дверей.

—  Те, що почув, — огризнулася вона. — В моєму листі було ясно сказано: ти й нігтя Фербразера не вартий. Баррі був щирим чоловіком.

—  У твоєму листі?

—  Так, — захекано відрізала вона, беручись за дверну ручку. — Це я його надіслала. Забагато випила того вечора, поки ти триндів по телефону з мамусею. І ще, якщо хочеш знати, — додала вона, відчиняючи двері, — я за тебе не голосувала.

Вираз його обличчя занепокоїв її. У коридорі вона взула клоґи — перше-ліпше взуття, що трапилося їй під ногами, — і вибігла за двері, щоб він не встиг її зупинити.

IX

Поїздка до Пеґфорда нагадала Кристал її дитинство. Цим шляхом вона щодня їздила автобусом до школи Святого Томаса. Знала, коли на