Олександр Олександрович Лукін - Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса

Інокентьєв і що недаремно він його «заводив» розмовами про Павку. Хлопчину йому й справді нікуди подіти. Живе мов бурлака. Не тягати ж йот з собою на завдання! А на спокійне життя, принаймні в найближчі кілька років, Олексій не розраховував. От якби…

Тут його думки несподівано перекинулися на Галину. Дівчина постала перед його очима такою, якою він побачив її вперше: бліда, струнка, в «стукалках» з матерії і в марлевій кофточці, що туго обтягувала груди… Взагалі він помітив, що останнім часом йому зовсім не важко викликати її в пам'яті. Навіть очей не треба заплющувати: тільки подумаєш — і ось вона тут. Дивиться карими вимогливими очима… Іноді — і навіть часто — це відбувалося всупереч його бажанню. Він тепер кожен свій вчинок оцінював по тому, як би поставилася до нього Галина. І, траплялося, ловив себе на недобросовісності. Про пожежу на елеваторі, про сутичку з Микошею, про викриття Лежина — про це він міг би розповісти дівчині, а про те, як перелякався в Нерубайських катакомбах — можливо, і ні. Не зрозуміє. Їй, певне, й зовсім невідомо, що таке страх. З такою завжди буде неспокійно, за кожним своїм кроком доведеться стежити. А кращої не треба. Не буває. От якби…

Захрустіла галька. Підійшов Інокентьєв.

— Ану, послухай! — сказав він.

Олексій підвівся, прислухався. З моря доносилися глухі, ледве чутні тиркаючі звуки. Працював мотор.

— Наче йдуть!

Минула хвилина, друга, чорний, непроглядний оксамит морської далини тричі прокололи слабкі, короткі спалахи сигнального вогника.

— Вони! — сказав Олексій. — Хлопці, увага! — Він уже всіх чекістів знав на ймення. — Гурченко, іди до вогнищ. Гасу налий, коли вони підійдуть ближче, щоб не затухли. Не запалюй до пори… Ей, — крикнув він сигнальникам, — починайте! Решта — сюди! — Підійшовши до скелі, на якій влаштувався кулеметник, він нагадав: — Петров, стріляти не поспішай, спробуємо взяти без шуму. Якщо відірвуться од берега, тоді бий.

— Зрозуміло, — обізвався зверху голос того самого хлопця, що навів колись порядок в Оперному театрі.

Три чекісти підійшли до Олексія. З обох боків відмілини поперемінно замиготіли ліхтарі.

Пофиркування мотора стало частішим. Судно швидко наближалося до берега. Потім чекісти почули, як мотор переключили на холості оберти, а ще через кілька хвилин місячну доріжку перетнула тінь самого судна.

Це була не фелюга, як передбачалося, а великий морський дубок з довгою навкісною реєю на щоглі. Тихенько рокочучи, він підплив до відмілини. Відбувся вже відомий діалог:

— Чого мигаєте?

— Ліхтар зіпсувався. А вам чого треба?

— Скумбрію купимо.

— Скумбрії немає, є камбала…

З дубка спитали:

— Сивий тут?

— Тут.

— Нехай підійде. Решті стояти віддалік. — І неголосно попередили: —У нас кулемет!..

Олексій зробив чекістам знак відійти. Його освітили ліхтарем. Якийсь чоловік, придивившись до нього, сказав:

— Він! Привіт, Сивий, не впізнаєш?

Це був… Рахуба.

— Григорій Павлович? — намагаючись не показувати хвилювання, що його охопило, спитав Олексій.

— Я самий! Як там у вас?

— Нормально!

Повернувши голову, Рахуба сказав комусь:

— Причалюйте!

Мотор кілька разів фиркнув потужніше, і важко навантажений дубок, трохи не дотягнувши до берега, черкнув днищем по гальці. З нього вистрибнув напівголий матрос з канатом.

— Люди з тобою надійні? — спитав Рахуба.

— Цілком, — запевнив його Олексій.

— Шаворський, звичайно, не прийшов?

— Ні. Тут… Іванов, його помічник.

— Не знаю такого.

— Він у нерубайських катакомбах жив, — на ходу вигадав Олексій, — офіцер.

— Ага, клич! Стривай, ану допоможи зійти.

Олексій майже переніс Рахубу на берег. Він навіть не здався йому важким. Якби треба було, юнак, мабуть, міг би нести його на собі всю дорогу до Маразлієвської — в губчека!

Залишивши Рахубу біля суденця, Олексій підійшов до Інокентьєва. Ледве ворушачи губами, прошепотів:

— Сам Рахуба!

— Зрозумів…

— Я сказав, що ви…

Інокентьєв не дав йому закінчити:

— Чув, ходімо…

— Ротмістр Іванов, — відрекомендувався він Рахубі. — З щасливим прибуттям! От вже не чекали вас!

Вони потиснули один одному руки.

Перехилившись через борт, чоловік у рибальській зюйдвестці щось гортанно і незадоволено сказав по-румунськи.

— Починайте розвантажувати, — розпорядився Рахуба, — капітан поспішає. — Понизивши голос, він тихо сказав Інокентьєву: — Ми ледве умовили його їхати, не полюбляє, собака, тиху погоду.

Олексій покликав своїх:

— Приймайте, та живо!

Рахуба, все ще помітно кульгаючи, одійшов убік.

Чекісти взялися розвантажувати суденце.

Насамперед контрабандисти обережно спустили на берег чотири густо змащених маслом станкових кулемети. Потім почали вивантажувати довгі ящики з гвинтівками. Все було упаковано на совість, і тільки гранати «лимонки» лежали просто в плетених корзинах для перевозки фруктів.

З'ясувалося, що команда дубка складається з чотирьох чоловік: двох матросів, моториста і капітана. Чекістів вони на борт не пустили. Мабуть, збиралися відчалити одразу ж, як тільки спекаються свого небезпечного вантажу. Мотора не глушили, якоря не кидали. На березі росла купа ящиків і корзин. Дубок усе вище підіймався з води. Босий напівголий матрос держав його за канат біля берега.

— Сходжу допоможу їм, — сказав Інокентьєв Рахубі.

— Не треба, самі впораються.

— Нічого, скоріше буде.

Олексій і приземкуватий, головатий уповноважений Царьов приймали з дубка черговий ящик з гвинтівками. Інокентьєв відсторонив Царьова і сам узявся за кінець ящика. Поки несли його, він устиг шепнути Олексієві:

— Будемо брати! Скажи хлопцям, нехай починають, як умовилися. Я займуся Рахубою.

— Один упораєтесь?

— Якось!

Закінчували розвантажувати. Лишилося вивантажити останні ящики з патронами.

Чекісти підійшли до дубка. Декому для цього довелося зайти по пояс у воду.

— Підсади, — шепнув Олексій Царьову.

Він узявся за борт, підстрибнув і перевалився в суденце.

— Ку-уди?! — кинувся до нього один матрос. — Куди лізеш? Назад, назад!

— Стривай! — відхиляючись, сказав Олексій. — Допомогти хочу.

— Не треба допомогти! Йди, йди назад! О-о, куди ти?!

Не слухаючи, Олексій простягнув руку Царьову і втягнув його в дубок. За Царьовим поліз високий, широкоплечий чекіст, на прізвище Марченко, а з протилежного борту з'явилася ще чиясь голова.

— Михай! — гукнув матрос, задкуючи до корми, і щось додав по-румунськи.

До них пробирався капітан.

— Назад, Іване, назад! — закричав він здалеку. — Злізай скоро, назад злізай!

— Що там у вас? — почувся з берега стривожений голос Рахуби.

— Та от хочемо допомогти, — відповів Олексій, — а вони галасують…

— Ніякої допомоги не треба! — підскочив до нього капітан. — Злізай назад! — Він шарпнув Олексія за рукав, підштовхуючи до борту.

Олексій схопив його за руку, рвонув на себе і прямим зустрічним ударом у щелепу збив його з ніг. Навалюючись зверху, крикнув:

— Бери їх, хлопці!

Дубок сильно розгойдався: з обох боків в нього лізли чекісти. На кормі раптом несамовито закричав моторист. Зацвіркали кулі по берегу…

Крім капітана, на дубку було всього два контрабандисти (один матрос був на відмілині). Їх досить