Поліна Вікторівна Жеребцова - Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.

А в сусідньому будинку теж були такі торгівці-чеченці, які продавали оковиту. Невідомі кинули їм гранату у вікно. Залишився чоловік-удівець і четверо дітей. Дружина загинула. Дітей шкода. Але ж дорослі повинні розуміти?!

От і зараз російські солдати налигались. У руках зброя. Стрілятимуть по будинках.

28.02.

Кілька днів я нічого не їла, поєднуючи корисне голодування з цілковитою відсутністю їжі. Мама ходила до Зайчика. Зайчик, привітна душа, передавала мені хліб із цибулею та пригощала маму своєю їжею. Від хліба я відмовилася на користь котів і мами. Коти добре їдять хліб, змочений водою. Облизуються! Певно, второпали, що, якщо не їсти просту їжу, можна померти.

У вівторок, 26 лютого, відбулася Дивна річ. Спочатку, Щоденнику, я навіть її записати побоялась. Але потім, одержавши незаперечні докази її дійсності, наважилась.

Отже! О 22.40 я лежала на дивані й дивилася фільм «Важкий метал». Щоб наш крихітний телевізор увімкнувся, ніде у квартирі більше не має горіти світло, інакше не вистачить напруги. Мама пішла спати на кухню, на ліжкову сітку, яка стоїть на підлозі нижче від рівня підвіконня: туди менше потрапляють кулі під час обстрілу.

О 23.10 почалася сильна стрілянина з кулемета й автомата. Це казилися п’яні солдати на «Вишці». Ми на третьому поверсі. Певна смерть, якщо влучать у вікно. Недалеко ухкала, як моторошний пугач, гармата. Це інші російські військові — підтримували нічну «розмову».

Несподівано я заснула. Провалилася в темряву, де не було нічого. Розплющую очі — телевізор вимкнений. Його можна вимкнути, тільки підійшовши до нього! Я не вимикала. Мама спала за зачиненими дверима на кухні й не заходила в кімнату (це точно)! Телевізор не вимикається автоматично, а якщо мигне електрика, він увімкнеться самостійно. Після пробудження я була нездатна міркувати. Породжені думки здавалися плутаними, неясними, наче я відходила від загального наркозу: «Уже пізно», «Стрілянина припинилась», «Я заснула», «Мама вимкнула телевізор?»

Однак щось здалося мені підозрілим — адже мене немов «вимкнули», і я миттю провалилась у темряву. Тому я, долаючи знесиленість, підвелася, підійшла до телевізора й натисла кнопку «Пуск». Як же я здувувалася — годинник у кутку екрана показував 23.27, і фільм тривав! Тобто минуло всього 17 хвилин.

Світло місяця, що проходило крізь штори, було яскравим і освітило мою руку. Загальна слабкість ледь дозволяла стояти на ногах — немов я була дійсно після загального наркозу або в маренні. Провівши рукою по обличчю, зрозуміла, що воно в крові! Я кинулась у ванну кімнату, увімкнула електричну лампочку й зазирнула в старе тріснуте дзеркало. Від жаху заціпеніла: моє підборіддя й частина шиї були розсічені вертикально, немов хірургічним скальпелем, і звідти юшила кров! Зрозумівши, що від страху не можу говорити, я схопила перший-ліпший рушник, намочила в тазі з холодною водою та приклала до рани. У моїй голові гучно співала невідома сирена, і мене невблаганно хилило в сон. Я кинула рушник у кошик із брудними речами, лягла на диван і миттю заснула.

Наступного ранку, 27 лютого, щойно розплющивши очі, я побігла до дзеркала. На кухні мама й коти ділили між собою хліб і цибулю. Коти голосно нявкали, вимагаючи свою частку, а мама, як зазвичай, лаяла навколишню дійсність:

— Чекає влада, щоб старі й діти остаточно повиздихали! Нікому ми не потрібні! Скільки можна так голодувати?! Навіщо розбили наше місто? Навіщо вбили російських і чеченських синів? Навіщо нацькували один на одного народи?!

На питання відповідей не було. Тільки жалісне котяче нявкання. Відбивок в дзеркалі показав моє обличчя без слідів нічного страхіття.

Не було навіть натяку на нічну подію. Початкова думка, яка мене навідала: усе, що сталося, — поганий сон! Мама, навантаживши мене хатніми справами, це підтвердила:

— Чого тільки не вигадає ледарка, щоб не прибирати, не прати й не ходити по воду!

На всі мої запевнення вона покрутила пальцем біля скроні, взяла смугасту кішку й пішла надвір — подихати повітрям.

А наступного дня рано-вранці, тобто сьогодні, у мене на тому місці, де я бачила глибокий кривавий розріз, з’явилася вертикальна довга смуга. Немов слід від лазера. Опік трансформувався в тонку червону лінію, яка починалася від нижньої губи й закінчувалася біля ямочки на шиї. Причому цей слід був як тонка червона нитка.

Тільки тут мені спало на думку поритися в кошику з брудними речами! Начебто доти фрагмент із кошиком з пам’яті вирізали! Яким же був загальний подив, коли я витягла звідти рушник, червоний від засохлої крові. Він був весь у крові! Мама ніяк це пояснити не змогла.

А я думаю: чому сам, без причини, вимкнувся телевізор? У нас третій поверх. Ґрати. Замкнені на два оберти вхідні двері. Що за містика? До речі, тонка червона лінія без сліду зникла години за дві. Ця подія — загадка.

Поліна-Будур

01.03.

Сьогодні я і мама їздили на Північний базар. Нас зовсім безкорисливо підкинув до ринку на своїй автівці Джамалай. Голова чеченської родини з провулка. Повненький, вусатий і щирий. Спасибі йому!

Торгівля була! Я продала книжки, ті, що брала під реалізацію в літніх братів Тодді й Лечі. Купила їжі. На Північному базарі бачила Таню та її дочку Юльку, тих, які раніше торгували на Центральному ринку. Таня розповіла свої останні новини про те, як місцеві бандити вдерлися й катували її старшого сина та невістку. Відібрали всі гроші й прикраси! Погрожували вбити, зарізати, як «російських хрюшок». Син тьоті Тані та її невістка провели кілька годин в очікуванні смерті у власній квартирі. Невістка після цього виїхала. Син залишився в Ґрозному. Лікується після катувань — йому порізали ножем ноги. Молода родина розпалась.

А у квартиру Тані та Юльки теж увірвалися чеченці з автоматами. Правда, вже інші — представники влади. Шукали Юльку. Хотіли забрати з собою. Але Юлька сховалась, і вони її не знайшли.

Їхати ця російська родина не хоче, попри всі нещастя, які трапилися з ними, — батька Юльки російські військові розстріляли, сприйнявши помилково за бойовика. Літній чоловік був неголений.

— Нікуди ми не поїдемо з Чечні! — каже тьотя Таня. — Тут у нас житло. А в Росії що робити? Поневірятися? Ніякої допомоги немає! Хто нашій родині там дасть квартиру? Державі на нас наплювати! Краще ми вдома загинемо! Тут наша домівка!

03.03.

Вклеюю в тебе, Щоденнику, талони для бідняків. За ними можна безкоштовно одержувати в спеціальному місці одну булку хліба кожні два-три дні й одну пляшку олії раз на місяць. Це