Володимир Кирилович Малик - Таємний посол. Том 1

загорівся в його серці на попелищах Канева, не вщухав ані на мить. Оксамитовий кисет із золою, де, напевне, як гадав він, були і перетлілі кісточки його дітей, нестерпним болем пік груди, кликав до помсти. За всі дні облоги Чигирина козак бачив немало ворожих смертей, але втіхи від того не мав.

— Ой мало! — скреготів зубами у нестямі.

Коли б він міг, то перебив би без жалю все вороже військо, хоча й відчував, що не вгасив би того полум’я, що палило його зсередини. Душевний біль і жадоба помсти були такі завеликі, що розпирали його, мов хміль — бочку. В саму гущу бою кидався козак, шукаючи поживи для своєї шаблі. На весь свій велетенський зріст ішов насупроти ворогів, не думаючи, що якась гаряча куля прониже груди чи крива турецька шаблюка розкрає йому навпіл голову. А може, він і шукав для себе смерті–рятівниці?

Забивши в дуло мушкета тугий заряд, Грива припав до бійниці. Довго вибирав ціль і ще довше прицілювався. Нарешті натиснув на курок. Серед гуркоту бою пострілу майже не чути було, але з того, яка злобно–радісна посмішка засяяла на його змученому, закіптюженому обличчі, не важко було здогадатися, що під мурами фортеці на одного яничара стало менше.

— Іще один! — вигукнув Арсен, бажаючи підбадьорити товариша і розвіяти його тяжкий настрій.

Але той похмуро покрутив головою:

— Мало! Глянь — скільки їх пре сюди!

З темряви степу випірнули нові лави яничарів. Вони йшли помалу, переобтяжені зброєю, штурмовими драбинами та в’язанками соломи і хворосту, які мали захищати їх від уруських куль. Протяжний грізний крик «алла» ширився, наростав, котився до фортеці, обгортаючи її зі всіх боків. Підбадьорені допомогою, заворушилися і ті біля стінобитної машини, що зосталися живі. Вони поволі виповзали зі своїх схованок і, понукувані злими окриками чорбаджіїв, бралися до тарана. Ось він гойднувся раз, удруге — і важкий удар струсонув браму.

Тим часом не переставали бити турецькі гармати. Ядра з тріском ударялися в кам’яні стіни фортеці, у вежі, у бійниці, в кам’яний зубчатий парапет і з гуркотом розсипалися на дрібні скалки.

Мов грім, вибухали круглі чавунні бомби, сіяли навколо себе смерть.

Гордон віддав наказ зарядити гармати картеччю, підтягнути лозові кошелі з камінням, приготуватися до рукопашного бою.

Коли ворожі лави наблизилися на гарматний постріл, він махнув шпагою, різким, високим голосом крикнув:

— Вогонь!

Десять гармат південної брами ударили залпом. Рясна картеч вогняними бризками сійнула в обличчя яничарам, вирвала з їхніх рядів десятки воїнів. Але це не зупинило ворожу лавину. На місце вбитих і поранених миттю стали їхні товариші, підхопили драбини і вже бігом помчали вперед.

Гармаші гарячково заряджали гармати. Вони встигли ще двічі пальнути картеччю. Потім, коли яничари опинилися в мертвому просторі, кинули непотрібні тепер гармати і схопилися за гаківниці, пищалі та мушкети, а також стали біля кошелів з камінням, щоб разом з піхотою відбивати ворожий приступ.

Турки теж припинили гарматну стрілянину, боячись влучити у своїх. Зате таран загупав частіше й сильніше. А яничари вже приставляли до стін високі драбини і, підпираючи один одного, дерлися по них, ставали на вузький карниз, стріляли з пістолів у бійниці, чіплялися пальцями за найменші виступи, щоб злізти на стіну, і, зриваючись, падали вниз.

— Кидайте каміння! — кричав Гордон, пронизуючи шпагою груди яничара, що виткнувся з–за парапету. — Відштовхуйте драбини! Сміливіше, сміливіше, друзі!

На стінах було жарко. Осяяні загравами пожеж, яничари, мов чорні привиди, виблискуючи шаблями і ятаганами, перли вгору, як тісто з діжі. Стрільці й козаки–сердюки ледве встигали скидати їх додолу. А по драбинах швидко піднімалися інші і негайно вступали у бій.

Роман Воїнов схопив важку корзину з камінням — сипнув на голови нападників. Кілька яничарів зірвалися з драбини і з криком полетіли на своїх товаришів, що підпирали їх знизу. Хтось сійнув цеберце піску — прямо в чорні, вирячені від жаху очі, в роззявлені роти, що кричали своє страшне «алла». Арсен скочив на кам’яний парапет і шаблею рубав бриті голови, випручані вгору руки з кривими ятаганами.

Кузьма Рожков і Грива схопили дебелий дерев’яний рожен з рогачем на кінці, підчепили ним драбину — і разом з десятками яничарів одштовхнули від стіни. Драбина описала велетенське півколо і гуркнула на землю. Сповнені болю і жаху крики залунали в кривавій пітьмі.

Всюди на стінах точилася жорстока різанина. Билися хто чим міг: шаблями, списами, ятаганами, стріляли з пістолів і мушкетів, кидали каміння, сипали пісок, лили розтоплену смолу, били по головах, по руках, по спинах замашними рожнами. Крики, лайка, стогін і хрипіння вмираючих, посвист шабель, глухі удари тарана в підворіття, безладна стрілянина — все це одним нелюдським ревом котилося з Чигиринської гори у тривожну темну ніч.

Судячи з того, з якою люттю турки йшли на приступ, було ясно, що Кара–Мустафа заповзявся здобути сьогодні не тільки місто, а й фортецю. Не жаліючи людей, він кидав усе нові і нові штурмові загони на стіни замку.

Захисники фортеці втратили почуття часу і реальності. Їм здавалося, що бій триває дуже довго, цілу ніч, хоча було ще далеко до півночі, що йому ніколи не буде кінця. Втоми і страху ніхто не відчував. Відчайдушний порив, що ухопив усіх, бажання будь що відстояти рідні стіни вдихали у воїнів свіжі сили і завзяття. Навіть тяжко поранені, хто ще тримався на ногах і мав хоч одну руку, щоб рубати ворогів, билися нарівні зо всіма.

Найважче було захисникам південної вежі. Турки скерували проти неї головний удар. Уже сотні ворожих трупів встеляли залиту кров’ю землю, і яничари мостили з них приспи, по яких здиралися вгору. Їх рубали, стріляли, вони падали назад, на ці приспи, і їх, ще теплих, напівживих, топтали ноги їхніх щасливіших, живих товаришів.

В одній із гарячих сутичок, коли османським воїнам пощастило здертися на стіну і тут завирував запеклий бій, було поранено Романа Воїнова. Билися в такій тисняві, майже впритул, що вбитим ніяк було впасти, і вони хилиталися між бійцями, мов живі. Один з таких убитих яничарів навалився ззаду на Романа, і козак, думаючи, що турок хоче схопити його руками, на мить одвернувся від супротивника, з яким зчепився врукопаш, щоб відбити напад з тилу. Той негайно скористався цим, і його шабля упала на голову дончака.

Роман охнув і заточився. Кров залила очі.

Його підхопив Арсен, відтягнув назад. Арсенове серце стислося від болю, коли він побачив, як мертвотна блідість розливається по обличчю товариша.

— Романе, брате! — вигукнув щосили.