Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

На екрані програвача миготіли цифри 21:07. Цей таймер був його єдиною страховкою, єдиним способом повернутися, якщо щось піде не так.

Зосередившись, Святослав із усіх сил почав уявляти Тімура—таким, яким бачив його на власні очі в «Daewoo», а також у новинах під час допитів і судових засідань. Він намагався відтворити кожну деталь: риси обличчя, погляд, манеру рухатися. Й одночасно, майже інстинктивно, підлаштувався під власний запис.

– Тімуре! – гукнув він, роздивляючись примарний рожевий сніг.

Помовчав мить, ніби прислухаючись до тиші сну, й повторив голосніше, із напругою у кожному слові:

– Я тебе чекаю!

Як тільки його голос стих, пролунав запис:

– Тімуре, я тебе чекаю.

Спочатку це здавалося безглуздям – немовби гра у переклик із самим собою. Але після кількох повторень Святослав перестав зважати на абсурдність ситуації.

– Тімуре, я тебе чекаю! – вигукнув він знову, цього разу ще впевненіше, вкладаючи в слова всю силу свого наміру.

У тиші салону «Daewoo» екран магнітоли спалахнув новими цифрами – 18:42.

І майже одночасно, на горизонті, біля створеної у сні заправної станції, виникла постать. Святослав примружився, намагаючись розгледіти незнайомця, але відстань була надто великою.

Чи це був Тімур?

Підкрався непрошений острах. Та перукар не міг дозволити собі вагатися. Час невпинно спливав.

Зібравшись із духом, Святослав повільно підняв руки – дав сигнал. Сподіваючись, що той, хто з’явився, це побачить і наблизиться.

Кілька секунд нічого не відбувалося – незнайомець стояв нерухомо посеред пустої заправки й червоно-рожевого снігу. Але раптом Святослав помітив, як той зрушив з місця й почав наближатися.

Він відчинив дверцята «Daewoo» і поклав на них праву руку, намагаючись приховати хвилювання, що пробігало тілом, ніби електричний струм – такий самий, як перед зустріччю з Лестером.

– А якщо в нього є зброя? – тихо прошепотів Святослав.

У реальному житті дістати пістолет непросто – потрібно пройти купу перевірок. До того ж, Тімур побував не лише в СІЗО, а й у Павлівській лікарні. Під час обшуків його житла та робочого місця правоохоронці мали б вилучити все небезпечне.

Саме на це Святослав і розраховував, готуючись до зустрічі із сімнадцятим на кладовищі для кіосків. Але тут не діяли правила реальності.

Солодко-неприємні хвилі напруження прокотилися тілом з ще більшою силою. Святослав спробував зосередитися на револьвері, що подарував йому Єфим, сподіваючись візуалізувати його у сні.

Але марно.

Хвилювання не відпускало, і зброя не з’являлася – ні в його руці, ні десь поруч на червоному снігу.

Тим часом незнайомець минув перекинутий бульдозер, і тепер Святослав нарешті зміг розгледіти в ньому того, кого так чекав – Тімура з поголеною головою.

Ще одна спроба створити зброю, цього разу рушницю з Лумшорів, теж закінчилася нічим.

Доведеться покладатися лише на власні дипломатичні здібності… якщо вони в нього взагалі є.

Цифри на програвачі змінилися на 16:40.

Один із воронів підлетів до «Daewoo», намагаючись приземлитися на дах, але щойно торкнувся червоної поверхні, різко змахнув крилами й з гучним крякотом полетів геть.

Тімур зупинився за двадцять кроків від Святослава. На ньому був той самий темно-синій светр і чорні штани, в яких він лежав у своїй спальні. Опецьок теж висів на шиї, навіть тут, у сновидінні.

Окинувши поглядом сімнадцятого в пошуках зброї й трохи заспокоївшись, не побачивши її, Святослав набрався духу й уже збирався заговорити. Але раптово, як і згадувалося раніше, в небі неподалік матеріалізувалася шафа. Вона з’явилася миттєво й так само миттєво з гуркотом обвалилася на сніг. Обоє, і Тімур, і Святослав, синхронно перевели погляд на неї. Дверцята шафи розчахнулися, здіймаючи у повітря хмари червоного снігу, й із її темного нутра на світло почала виходити бліда постать Мерця Кіра. У ту ж мить Святослав відчув, як під ним починає нагріватися земля, наче розжарена сковорідка.

Губи сімнадцятого ледь помітно заворушилися – він щось тихо шепотів. Святославу здалося, що це були слова закляття, які й викликали Мерця. Тим часом його власні спроби створити зброю так і залишилися марними.

– Тімуре, я тебе чекаю, – знову пролунав запис.

Колишній власник перукарні «Джентльмен», на мить пошкодував, що взагалі затіяв усе це.

– Ну ось, я прийшов, – холодно промовили бліді вуста Кіра. – Чого кликав?

Добре, що одна рука Святослава стискала дверцята «Daewoo» – це єдине, що наразі утримувало його на ногах, не даючи впасти в сніг від шоку. Він намагався змусити себе щось сказати, але слова застрягли в горлі. Потрібно було бодай трохи прийти до тями.

«Це лише вигадки, витівки Тімура, – переконував перукар себе. – Кір мертвий. Про це навіть у новинах говорили. До того ж, я кликав не його...»

– Бачу, в тебе мову відібрало, – продовжив Кір, скалячись. – Мабуть, ти ще й досі не зрозумів, у що вляпався. Сказав би, що в тебе тонка кішка, та якось же ось цього… – він вказав на самого себе, – тобі вдалося замочити.

З цими словами він рушив у їхній бік, човгаючи по снігу. Святослав напружився, але ще до того, як він устиг щось зробити, Тімур різко вигукнув:

– Стій на місці! Тебе сюди ніхто не кликав!

Мрець Кір завмер і повільно розтягнув губи в посмішці – такій же широкій, як у самого Тімура, майже до вух. Чим став на нього дуже схожим.

– Помиляєшся, – Мрець не відводив від нього погляду. – Ось цей добродій чекає на мене.

Тімур скрипнув зубами й зі злістю стиснув кулаки.

– Ти не я! І ніколи мною не станеш!!!

Кір посміхнувся ще ширше, нахиляючи голову набік.

– Побачимо, – промовив він майже ніжно. – Зосталося зовсім небагато.

– Йди геть! – вибухнув Тімур. Але Мрець лише злегка примружився, ніби вивчаючи його реакцію.