Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

Тімур різко повернувся до Святослава.

– Ну, ще довго будемо грати в мовчанку? Викликав? – він змахнув рукою в бік Кіра. – На цього можеш не зважати.

У салоні седана, на екрані магнітоли миготіли цифри – 12:08 до увімкнення. Але Святослав більше не хотів чекати. Він жадав прокинутися просто зараз.

Перукар готував себе до різних сценаріїв: що у Тімура буде ніж, пістолет чи навіть граната. Але до того, що зі шафи виповзе Мрець – він точно не був готовий.

Святослав змушував себе триматися.

– У мене є пропозиція, – ледве вимовив він, хоча наразі зовсім не виглядав як людина, що здатна щось пропонувати.

– Пропозиція цьому дурневі!? – пирхнув Кір. – Краще домовляйся зі мною.

Тімур блискавично зиркнув на нього з ненавистю.

– Замовкни! – гаркнув володар опецька, немовби намагаючись відтіснити Кіра не лише словами, а й самою силою волі.

Така реакція сімнадцятого змусила Святослава задуматися: невже перед ним справжній Мрець? Тімур розмовляв із ним надто вільно, ніби з настирливим знайомим, а не з кимось, хто повернувся з потойбіччя. Та й сам Кір поводився… дивно.

Щось тут не так.

Святослав вдихнув глибше і, не піднімаючи погляду на бліде лице Кіра, запитав:

– А ви, я вибачаюся… хто?

Мрець скривився у посмішці:

– Якщо казати мовою Тімура, то я той, хто приходить зі шафи. Але ким я є, чи був, – це неважливо. Важливе лише те, ким я стану, коли повністю займу його місце.

Святослав помітив, як вуста Тімура сіпнулися від люті.

– Цього ніколи не буде! – вигукнув він, ступаючи вперед.

Тепер для колишнього власника перукарні все стало на свої місця, він навіть зміг зітхнути з легким полегшенням. Шок від того, що Інший настільки реальний і здатний змінювати подоби, звісно не відпускав, але головне – перед ним не був справжній Кір, якого Святослав власноруч добив біля музею.

– Ось саме про цю «хворобу» – Святослав кивнув у бік Мерця Кіра, хоч простягнути руку в його сторону далося нелегко, – я й хочу поговорити, Тімуре. Вона ж заважає тобі жити, чи не так?

– Я не хвороба.

Тімур та Святослав проігнорували цю репліку.

Сімнадцятий задумливо поглянув на свої долоні, потім на шафу, на того, хто з неї вийшов, і нарешті – на горизонт.

– Цікавий хід, Святославе. Але ця «хвороба» – мій клопіт. Що тобі до неї?

– Ну, ти б мене дуже здивував, якби сказав, що нічого не шукаєш.

– Того, кого ми розшукували, більше немає серед живих, – Мрець Кір розтягнув губи у зловтішній усмішці, вказуючи на себе. – Ми хотіли його розірвати на шматки. Він запроторив нас до в’язниці, а потім ще й до божевільні.

– Так, його більше немає, – швидко підтвердив Тімур. – І більше ми нічого не шукаємо.

Святослав, здається, зрозумів: сімнадцятий якимось чином зумів приховати від свого «друга з шафи» справжню причину, чому вони розшукували Кіра. І це було цілком логічно – той навряд чи дозволив би Тімуру спокійно заволодіти автомобілем, який мав з ним покінчити. Святослав вирішив, що така ситуація тільки грає йому на руку.

– Якщо він був твоїм найлютішим ворогом, то навіщо ти прийняв його подобу? – запитав Святослав у Кіра.

Той на мить змовк, облизав губи – точно так, як інколи робив сімнадцятий.

– Щось на зразок трофея – якби прикріпити череп ворога до пояса чи до байка, – нарешті відповів він. – А ще… мені просто подобається злити Тімура.

Така поведінка друга з шафи лише підтверджувала слова діда Єфима: разом із мозком у «дітей Єлисейових» розблоковується ще щось. І це «щось» було надто схожим на самого Тімура. Це не окрема сутність, що існує поза сімнадцятим, а, схоже, його частина.

Святослав мимоволі задумався, а що як і в нього могло б статися подібне роздвоєння? Згадав мозок у шафі, й відчув холодок уздовж спини. Добре, що тепер у нього є «Leganza».

– Зрозуміло, доволі оригінально, – Святослав посміхнувся, хоча й без особливого ентузіазму.

На магнітолі світилося 7:59, і він відчував, що потрібно поспішати, якщо хоче втілити свій план.

– Звалище кіосків та магазинчиків, майже за містом, неподалік від Бориспільської траси. Я буду там ще до півночі.

– Можеш не розпинатися, я вже майже зрозумів, де ти, – відповів Тімур. – Чого ти хочеш?

– Очевидно, що твої здібності сильніші за всіх інших, подібних до нас.

– Власне, як і твої, – Тімур озирнувся навколо. – Цей сон, без сумніву, твоїх рук справа.

Глянувши на вивіску готелю «При дорозі», Святослав кивнув.

– Так, ти маєш рацію.

– Якщо тебе це потішить, у мене таке не вийде. У кожного з нас свої привілеї, – Тімур глибоко вдихнув і посміхнувся однією половиною обличчя, наче іншу спаралізувало.

Кір зі шафи мовчки спостерігав за ними.

– Все дуже просто: Боні й Клайд, Бетмен та Робін, або «Зелена книга». Ось така пропозиція, – спокійно промовив Святослав.

Тімур мовчав секунд п’ятнадцять, намагаючись збагнути, про що йдеться, а потім різко випалив:

– Що ти взагалі верзеш? Який ще Бетмен і Робін?

– Вони ділили одні колеса на двох, Тімуре.

– Що?! – у сімнадцятого округлилися очі, і раптом до нього дійшло. – Неочікувано...

– Про що це він? – Кір підозріло поглянув на Тімура.

– Про фільми, мертвяку. Про фільми, – відповів той, ухиляючись від прямої відповіді.

– Саме так. Час ти вже знаєш, місце також. Чекаю на твоє рішення, – Святослав постукав по дверцятах седану.

Він не став уточнювати, що Тімур має прийти сам. І так було ясно – інакше в нього просто не вийде.

Мрець Кір зі шафи зробив кілька кроків уперед, зводячи брови.

– Що він має на увазі, Тімуре?! Ти щось від мене приховуєш?! – його голос сповнився напруги. – Ненавиджу загадки! Відповідай мені!

Тімур розтягнув вуста в дикуватій усмішці й мовчав, знову нагадуючи того самого божевільного, якого колись корчив із себе на телебаченні.