Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

Тепер Святослав стояв перед дверима дитячої кімнати, з-за яких лилося м'яке, тепле світло. Видіння охопленого вогнем автомобіля зникло без сліду.

Не вагаючись, він штовхнув двері й увійшов. У дерев’яній колисці, поряд із столиком та темним комодом, лежала маленька Анжеліка. Вона радісно махала крихітними рученятами, щось вигукуючи на своїй незрозумілій мові немовлят.

«Боже милосердний, як же це все виглядає реально, – думав Святослав, не відводячи погляду від донечки. – З розуму зійти можна… Невже я справді зробив це лише силою думки?»

Найбільше в Анжеліці Святослав любив її посмішку, тому й уявив її саме усміхненою. Тепер не міг відірватися від колиски. Все виглядало настільки реальним, як і при кожному спалахові.

Але цього було замало. Хотілося випробувати себе ще серйозніше. Святослав зосередився і уявив іншу, найдорожчу для себе людину.

У ту ж мить у відчинені двері увійшла Соня. Вона була саме в білих лосинах, що облягали її стрункі ноги, і червоній обтислій футболці, яка підкреслювала витончені вигини її фігури. М’яке світло з кімнати лягало на її засмаглу шкіру, надаючи їй теплого відтінку. Довге каштанове волосся спадало хвилями на плечі, а кілька неслухняних пасем м’яко обрамляли її виразне обличчя. Великі карі очі, в яких завжди вгадувалася якась особлива ніжність, вдивлялися вперед з легкою усмішкою. Святослав завжди хотів бачити її в чомусь червоному, після того, як з’явився спалах – цей колір наче підсилював її природну чарівність і життєву енергію.

Його серце шалено закалатало, і він ледь не кинувся до неї в обійми, але… Соня його не помітила. Вона просто підійшла до колиски й, ніжно усміхаючись, почала дивитися на маленьку Анжеліку.

– Тімур, я тебе чекаю, – знову нагадав запис.

– Звісно, це лише уява… Напевно, обійняти тебе мені не вдасться, – із сумом промовив Святослав.

Соня обережно підняла Анжеліку з колиски й пригорнула до себе, насолоджуючись моментом.

– А хто ж це в мене тут такий солоденький? – лагідно прошепотіла вона.

Очі Анжеліки округлилися, заблищали від радості, і вона раптом голосно засміялася.

У грудях Святослава боляче стиснуло. Він так хотів, щоб у реальному житті все склалося саме так: щоб Анжеліка повернулася з Італії, а Соня стала його дружиною. Щоб вони жили разом, як сім’я – без страху, без розлук, просто насолоджуючись теплом одне одного. Він уявляв, як щоранку прокидатиметься від дзвінкого сміху доньки, як Соня лагідно цілуватиме його, а в домі пануватиме справжній затишок.

Але це були лише нездійсненні, пусті мрії. Примара того, чого він найбільше прагнув, але що було так далеко від реальності, що майже боляче різало душу.

Опановуючи себе, Святослав переключив думки на інше. Тепер він усвідомлював: завдяки проєкту «Сини Єлисейові» його уявлення здатні набувати форми, принаймні у снах – це точно. Хоча перша спроба заснути на годину не дала бажаного результату, цього разу все було інакше. Йому допомагав запис, що безперервно лунав у навушнику, утримуючи свідомість у потрібному стані.

У цей час серед кіосків і магазинчиків, де стояв седан «Daewoo Leganza», панувала абсолютна тиша. Лише ворони час від часу порушували її своїм хрипким крекотом – чи то відчуваючи зміну погоди, чи попереджаючи про щось лихе.

Ще вночі злива стіною падала з неба, а блискавки розривали темряву, але тепер від бурі залишилися лише калюжі, що повільно випаровувалися під вранішнім світлом. Проте вороня продовжувало каркати, ніби передчуваючи наближення біди.

***

В автомобілі «Daewoo», із щільно зачиненими вікнами та дверима, панував всепоглинаючий спокій. Зовнішній світ залишався за бортом, і навіть вороняче перегукування не проникало в салон. Здавалося, ніби ця машина була чимось більшим, ніж просто авто – вона ставала своєрідним укриттям, захищаючи свого нового володаря від усього: від сторонніх поглядів, втручань, а можливо, навіть від чогось надприродного.

Чи могли крізь її метал і скло просочитися духи та примари? Ті, що загинули в ліфті бізнес-центру «Парус», або згоріли в тунелі метро? Ті, чиї тіні досі наповнювали кімнату-склеп у музеї? Святослав не знав напевне, але саме тому вирішив почати з неї.

Створений Святославом сон із Сонею та Анжелікою залишався на місці, але поруч почав формуватися інший. У світлі зависла яскраво-червона «Daewoo Leganza», ніби чекаючи на завершення своєї появи. Вона нагадувала той самий мозок у шафі – дивну і незбагненну річ, яка існує одночасно і тут, і десь за межами звичайного розуміння.

Здуріти можна… Вона стояла біля готелю «При дорозі». Реально стояла, так, як мені й відчувалося, – подумав Святослав.

У ту ж мить, коли він це усвідомив, навколо машини почав формуватися сам готель. Його обриси ставали чіткішими, простір навколо набував знайомих рис, і з мороку вимальовувалася рівнина. Святослав поглянув на неї, а потім зробив крок уперед, ступивши на рівну поверхню. Він рушив до автомобіля, згадуючи всі деталі тієї морозної, засніженої ночі, коли вони з Сонею зупинилися тут на ночівлю.

Коли перукар зупинився біля яскраво-червоного седану, світ навколо вже повністю змінився. Попереду, наче крізь серпанок спогадів, замайоріла знайома заправна станція «Енерджі» з маленьким магазинчиком. Поруч пролягала дорога, а трохи далі, у снігу, лежав перекинутий бульдозер «Caterpillar» – той самий, на якому він колись заблокував легковик китайського виробництва.

Але щось було не так. Сніг, що тоді випав у неймовірній кількості, тепер набув дивного відтінку. Великі кучугури, які мали б бути холодно-білими, відсвічували примарним рожевим кольором.

– А так навіть цікавіше, – усміхнувшись, пробурмотів Святослав.

– Тімуре, я тебе чекаю.

Тепер головним завданням було втягнути сімнадцятого в цей сон. Святослав гостро відчував, що часу залишилося зовсім небагато, до того, як увімкнеться магнітола. І мав рацію.