Джо Аберкромбі - Раніше, ніж їх повісять

великої річки.

— Я сподіваюся на дещо краще. Хай там як, перш ніж замислитися про зворотну мандрівку, нам слід пройти ще не одну довгу милю на захід.

Лонгфут кивнув.

— Так, далебі, в тому числі перехід через страхітливий гірський ланцюг.

— Чудово, — промовив Лоґен. — Не можу дочекатись.

— Я теж. На жаль, не всі коні вціліли. — Навігатор підняв брови. — Двоє можуть тягти воза, двоє, щоб їздити верхи... отже, нам не вистачає двох.

— Та я все одно ненавиджу цих засранців.

Лоґен підійшов до воза й заліз туди навпроти Баяза, що лежав.

Запала довга тиша: всі вони замислилися над ситуацією. Двоє коней, троє вершників. Становище однозначно не з щасливих. Першим заговорив Лонгфут.

— Мені, звісно, буде потрібно виходити в розвідку вперед із наближенням до гір. Розвідка, на жаль, є невід’ємною частиною будь-якої успішної подорожі. Для неї ж мені, хоч як це прикро, знадобиться один із коней...

— Мені, мабуть, треба їхати, — пробурмотів Джезаль, засовавшись із болем, — у мене ж нога...

Ферро поглянула на віз, і Джезаль побачив, як вона на одну коротку й надзвичайно ворожу мить зазирнула в очі Лоґенові.

— Я піду пішки, — різко сказала вона.

Зустрічають як героя

оли очільник Ґлокта пришкандибав назад до Адуа, йшов дощ. Противний, дрібний, огидний дощик із сильним вітром із моря, через який зрадливе дерево трапу, рипливі колоди верфі та гладеньке каміння причалу стали слизькими, як брехуни. Він облизав болючі ясна, потер хворе стегно й оглянув, скривившись, сіру берегову лінію. За десять кроків від нього стояли, притулившись до гнилого складу, двоє понурих стражників. Далі запекло сперечався через купу ящиків гурт портових робітників. Жебрак, що трусився неподалік, підійшов до Ґлокти на два кроки, а тоді передумав і втік.

«Ніяких радісних вигуків із натовпів простолюду? Жодного килима з квіткових пелюсток? Жодної арки з оголених мечів? Ніяких дів, що мліють усі як одна?» Це аж ніяк не було великим сюрпризом. Коли він повернувся з Півдня попереднього разу, їх теж не було. «Натовпи рідко дуже гучно вітають переможених, хоч як завзято вони бились, хоч на які жертви пішли, хоч які нерівні були сили. Діви мочать білизну від дешевих, нічого не вартих перемог, але від „я старався як міг“ навіть не шаріються. Боюсь, архілектор теж не зашаріється».

Об хвилеріз ударилася особливо сильна хвиля, що оббризкала Ґлокті всю спину хмарою понурих крапель. Він незграбно пішов уперед, тим часом як із його холодних рук скрапувала вода, послизнувся й мало не впав, невпевнено, задихаючись, подолав причал і притулився до глевкої стіни напіврозваленого сараю з протилежного боку. Підвів погляд і побачив, що на нього витріщилися двоє вартових.

— Щось не так? — огризнувся він, і вони розвернулися, забурмотівши й піднявши комірці, щоб захиститися від негоди.

Ґлокта щільно загорнувся в плащ і відчув, як поли плаща чіпляються за його мокрі ноги. «Кілька місяців на сонці — і вже здається, ніби тобі більш ніколи не буде холодно. Як швидко ми забуваємо». Він насуплено оглянув порожні верфі. «Як швидко ми всі забуваємо».

— Внову фдома.

Фрост із задоволеним виглядом зійшов із трапу, тримаючи під пахвою Ґлоктину скриню.

— Тобі не дуже до вподоби спека, еге ж?

Практик заперечно хитнув важкою головою, наполовину всміхаючись у зимову мжичку. Його біле волосся злиплося від вологи. Северард ішов за ним, мружачись на сірі хмари. Зупинився на мить у кінці трапу, а тоді зійшов на кам’яний причал.

— Добре, що ми повернулися, — сказав він.

«Я лише шкодую, що не можу розділити твій ентузіазм, але поки що не можу розслабитись».

— По мене послав Його Преосвященство, і, зважаючи на те, у якому стані ми залишили Дагоску, вважаю, що наша зустріч, цілком імовірно... мине не надто добре. — «Неймовірне применшення». — Тобі варто зо два дні не потрапляти нікому на очі.

— Не потрапляти нікому на очі? Я збираюся тиждень не виходити з будинку розпусти.

— Дуже мудро. І ще одне, Северарде. На той випадок, якщо ми більше не побачимось... Хай щастить.

У практика зблиснули очі.

— Завжди.

Ґлокта провів його поглядом, тим часом як він покрокував крізь дощ до більш сумнівних районів міста. «Звичайнісінький день для практика Северарда. Ніколи не думати більш ніж на годину наперед. Який дар».

— Хай буде проклята ваша нещасна країна, і хай буде проклята її срана погода, — пробурчала зі співучим акцентом Вітарі. — Мені треба піти поговорити з Сультом.

— Отакої! Мені теж! — вигукнув Ґлокта з перебільшеною радістю. — Який чарівний збіг! — Він підставив їй зігнутий лікоть. — Ми можемо піти до Його Преосвященства разом, як парочка!

Вона поглянула на нього.

— Гаразд.

«Але іншій парочці, вам із Сультом, доведеться зачекати на мою голову ще годину».

— От тільки спершу мені треба зробити один візит.

Кінець його ціпка грюкнув у двері. Жодної відповіді. «Трясця». Спина у Ґлокти боліла як дурна, і йому треба було сісти. Він знову постукав ціпком, цього разу сильніше. Зарипіли петлі, і двері трохи прочинилися. «Незамкнені». Він насупився й відчинив їх повністю. Дверна рама була розламана зсередини, а замок — розтрощений. «Двері зламані». Він пошкандибав за поріг, у передпокій. Порожній і задубілий. Меблями ніде не пахне. «Можна подумати, ніби вона виїхала. Але чому?» У Ґлокти сіпнулася повіка. За весь час, проведений на Півдні, він, либонь, жодного разу не подумав про Арді. «Інші питання здавалися незмірно нагальнішими. Мій єдиний друг дав мені це завдання — це й більш нічого. Якщо з нею щось сталося...»

Ґлокта показав на сходи, і Вітарі кивнула та безшумно прокралася ними вгору, нагнулася й витягнула з чобота блискучий ніж. Він показав у коридор, і Фрост пішов углиб будинку, сховавшись у тіні під стіною. Двері до вітальні стояли прочинені, і Ґлокта причовгав до них, а тоді відчинив повністю.

Біля вікна, повернувшись до нього спиною, сиділа Арді: біла сукня, темне волосся, такою він її й запам’ятав. Коли рипнули дверні петлі, він побачив, як її голова злегка ворухнулась. «Отже, жива». Але кімната якось дивно змінилася. У ній не було геть нічого, крім одного-єдиного стільця, на якому вона й сиділа. Голі побілені стіни, голі дошки, вікна без фіранок.

— Тут, бля, нічого не лишилося! — гаркнула вона надтріснутим гортанним голосом.

«Це