Джо Аберкромбі - Раніше, ніж їх повісять

просто тоді, коли вона спить, ніколи не відбувається нічого доброго. Вона була готова спробувати пояснити йому, що припустилася помилки, що їй лише хотілося зігрітись. Вона була готова попросити його зачекати.

Але він уже тупав із розбитого виходу, тримаючи в одній руці решту свого одягу.

— Ну, то в пизду його, — просичала вона, сівши, щоби взутися в чоботи.

От тільки в цьому й полягала проблема.

Джезаль сидів на розбитих сходах храму, сумовито поскубуючи розтріпані шви на відірваному плечі свого плаща й дивлячись на руїни Аулкуса за безмежною широкою землею. Він нічого не шукав.

Баяз лежав, опершись на задню частину воза. Обличчя в нього було кістляве та бліде, як у трупа, довкола його запалих очей сильно виділялися вени, а безбарвні губи застигли в суворій гримасі.

— Скільки будемо чекати? — укотре запитав Джезаль.

— Стільки, скільки треба, — відрізав маг, навіть не глянувши на нього. — Вони нам потрібні.

Джезаль побачив, як на нього стривожено позирнув брат Лонгфут, який стояв вище на сходах, склавши руки.

— Ви, звісно, мій наймач, і я аж ніяк не маю права заперечувати...

— То й не заперечуй, — пробурчав Баяз.

— Але Дев’ятипалий і леді Малджин, — не вгавав навігатор, — однозначно мертві. Майстер Лютар чітко побачив, як вони ковзнули у провалля. Провалля величезної глибини. Скорбота моя безмірна, і мало хто вміє терпіти так, як я, це один із моїх численних прекрасних талантів, але... ну... навіть якби ми чекали до кінця світу, то, боюся, це б нічого не...

— Стільки, — гарикнув Перший з-поміж магів, — скільки треба.

Джезаль глибоко вдихнув і насупився на вітрі, дивлячись із пагорба на місто та оглядаючи широку пласку порожнечу, всіяну малесенькими складочками там, де текли струмки. Від далеких стін, між нечіткими обрисами зруйнованих будівель — шинків, ферм, сіл, які вже давно впали, — до них підкрадалася сіра смуга розбитої дороги.

— Вони там, унизу, — долинув беземоційний голос Кея.

Джезаль підвівся, залишаючи всю вагу на здоровій нозі, прикрив очі рукою та поглянув туди, куди показував учень. Раптом він побачив їх, дві крихітні бурі постаті серед бурої пустині, біля підніжжя скелі.

— А що я вам казав? — прорипів Баяз.

Лонгфут зачудовано хитнув головою.

— На Бога, як вони могли вижити?

— Вони винахідлива парочка, далебі.

Джезаль уже починав усміхатися. Місяць тому йому б і наснитися не могло, що він колись буде радий ізнову побачити Лоґена, а тим паче Ферро, та ось він усміхається майже від вуха до вуха, побачивши, що вони ще живі. Тут, на відлюдді, де вони разом протистояли смерті та бідам, між ними чомусь утворився зв’язок. Зв’язок, що швидко зміцнів, незважаючи на численні та значні відмінності між ними. Зв’язок, у порівнянні з яким його попередні дружні стосунки здавалися слабенькими, блідими й позбавленими пристрасті.

Джезаль дивився, як постаті наближаються, сунучи майже зруйнованою стежкою, що вела поміж крутих скель до храму; їх розділяла чимала відстань — можна було подумати, ніби вони йдуть нарізно. Підійшовши ще ближче, вони почали скидатися на двох в’язнів, що втекли з пекла. Одяг у них був порваний, роздертий і геть забрьоханий, а їхні брудні обличчя були суворі, як два камені. У Ферро на лобі був укритий струпом поріз. Лоґенова щелепа перетворилася на купу подряпин, а шкіра довкола його очей була заплямована темними синцями.

Джезаль підскочив до них.

— Що сталося? Як...

— Нічого не сталося, — різко відповіла Ферро.

— Геть нічого, — пробурчав Дев’ятипалий, і вони сердито перезирнулися.

Мабуть, вони обоє пройшли якесь жахливе випробування й обоє не бажали його обговорювати. Ферро попростувала до воза, геть не привітавшись, і заходилася ритися в задній його частині. Лоґен застиг, уперши руки в боки й похмуро дивлячись їй услід.

— Отже... — промимрив Джезаль, не знаючи точно, що сказати, — усе гаразд?

Лоґен перевів погляд на його очі.

— О, в мене все чудово, — промовив він із сильною іронією в голосі. — Як ніколи чудово. Як ви в біса витягнули звідти цей віз?

Учень знизав плечима.

— Його коні витягнули.

— Майстер Кей має дар усе применшувати, — нервово захихотів Лонгфут. — Це була надзвичайно весела поїздка до Південних воріт міста...

— Ви проривалися з боєм, еге ж?

— Ну, звичайно, не я, ведення бою не належить до моїх...

— Я про це й не думав.

Лоґен нахилився й сердито плюнув на землю.

— Ми маємо принаймні замислитись, чи не треба нам зрадіти, — прохрипів Баяз. Із вдихом у нього в горлі зітхнуло й затріщало повітря. — Приводів для радості, зрештою, багато. Ми всі ще живі.

— Точно? — різко перепитала Ферро. — А по тобі й не скажеш.

Тут Джезаль зрозумів, що мовчки погоджується. Маг не зміг би набути гіршого вигляду, навіть якби справді загинув в Аулкусі. Загинув і вже почав розкладатися.

Вона скинула з себе сорочку-ганчірку й несамовито пожбурила на землю, так, що на її кощавій спині заворушилися сухожилля.

— На що ти, мать твою, дивишся? — гарикнула вона на Джезаля.

— Ні на що, — пробурмотів він і опустив погляд на землю.

Коли він наважився поглянути вгору, Ферро вже застібала на собі свіжу сорочку. Ну, не зовсім свіжу. Кілька днів тому в ній ходив він сам.

— Це ж моя... — Ферро кинула на Джезаля такий убивчий погляд, що Джезаль несподівано для самого себе невпевнено позадкував. — Але ти можеш її вдягнути... ясна річ...

— С-с-с-с, — просичала вона, грубо просовуючи полу сорочки за пасок і при цьому суплячись так, наче вона когось заколювала. Мабуть, його. Загалом це мало скидалося на слізне возз’єднання, на яке міг би сподіватися Джезаль, хоч і був тепер не від того, щоб заплакати.

— Сподіваюсь, я більш ніколи не побачу цього місця, — тужливо пробурмотів він.

— Тут я з тобою згоден, — докинув Лоґен. — Воно не таке вже й порожнє, як ми вважали, еге ж? Як думаєш, ти міг би вигадати інший шлях назад?

Баяз насупився.

— Це, певно, було б розважливо. Ми повернемося до Калкіса за течією річки. По цей бік води далі за течією є ліс. Зібрати докупи кілька міцних стовбурів — і Аос віднесе нас просто до моря.

— Або в могилу на дні.

Джезаль досить чітко згадав бурхливу воду в каньйоні