Левко Григорович Лук'яненко - З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко

— Переходьте сюди, — каже Тимків. — Я буду радий. Врешті-решт праця не важка і вільного часу матимете досить, якщо зумієте добре ставити прокладки поміж фланцями батарей.

— Тільки одне раджу: обов’язково користуйтеся шоломом, — додає Басараб. — З гарячої камери хочеться вискочити надвір і подихати свіжим повітрям. Вискакуйте. Дихайте. Але обов’язково в шоломі. Не здіймайте його надворі. Коли вискочити розпеченим з камери надвір і зняти шолом з мокрої голови, то на третій, четвертий чи п’ятий раз голову обхоплює вже ніби не свіже повітря, а наче тугі обручі. З’являються спазми м’язів, які є на голові й обличчі, і тоді так боляче, що здається, ніби якась зовнішня сила стискує голову до самого мозку. Не можна до цього допускати, бо це скоро не минає.

Десь через місяць мене попередили, що зі слюсарної майстерні мене переводять до фарбувального цеху. Не бажаючи труїти себе ацетоновими лаками, я виявив бажання піти слюсарем до сушильні. Начальство погодилося. Слюсарську справу знав давно, метал відчував пальцями і з юних років волів працювати з металом, а не з деревом. Знав, що за рахунок умілого догляду за паровими батареями зумію заощадити багато часу для вивчення наукової та історичної літератури.

Цивільний майстер наказав Тимківу познайомити мене обов’язками, а мені наказав написати заяву про влаштування на роботу в сушарню.

— З вашого дозволу, — звернувся я до майстра, — я б краще не писав таку заяву.

— Чому? — дивується Майстер.

— Робота в концтаборі не добровільна, а примусова, коли б залежало від моєї волі, я загалом не працював би. Проситися на роботу може той, хто має право не працювати. Я не маю права не працювати, того проситися на роботу нелогічно і принизливо. Примусова робота є рабська. Фактично тут я є раб.

— Лук’яненко, не кидайтесь такими словами. В Радянському Союзі немає рабів — затямте це!

— Громадянине майстре, а правда, що вам не дозволяють вступати в політичні дискусії з політв’язнями?

— Багато хочете знати. Он освоюйте слюсарну справу, щоб всі сушильні камери працювали.

— Будуть працювати. Але дозвольте оту маленьку кімнатку в кінці коридору дещо пристосувати для слюсарної майстерні. Деякі інструменти я перенесу сюди з майстерні Микити Слюсаря, тож треба десь тут їх зберігати.

— Пристосовуйте.

Сказавши це, майстер вийшов із сушильні й пішов.

— Навіщо ви до майстра так? — звернувся Лантух до мене. — Від нього ж не залежать закони й правила в Совітському Союзі, а доповісти чекістові неодмінно доповість. Навіщо вам ускладнення?

— Які ускладнення? Хіба я не правду сказав?

— Правду сказали, але ж знаєте, що за правду б’ють.

— Я так гадаю, — втрутився Тимків, — якщо якимись словами можна чогось досягнути, тоді треба казати, якщо ні, тоді навіщо їх казати? Що ви, пане Левку, досягаєте такими словами представникові виробничої адміністрації і явному співробітникові КДБ? Нічого. Тож навіщо їх і виголошувати? Ви ж знаєте, що вони ляжуть в агентурне чекістське провадження на вас. Навіщо його збільшувати?

— Я це роблю, думаючи інакше. Розумієте, в Совітському Союзі в рабській системі люди живуть два покоління. За цей час молодше покоління так призвичаїлося до реальних обставин, що сприймає їх за нормальні, а вони ж ненормальні. Людям потрібно нагадувати час від часу, що вони живуть у зовсім ненормальних умовах, тоді вони будуть готові до неприйняття совітських порядків, і це в майбутньому вестиме нас до перемоги. Коли ми всі і інші люди робитимуть вид, що все в порядку у цьому суспільстві, то воно й справді існуватиме бозна як довго.

— Ну таким способом ви його не зміните, а собі накличете біду, — каже Лантух.

— Та я з ними балакаю культурно.

— Культурно кажете голу правду, а вона виглядає, як гострий протест, — попередив Тимків.