Іван Іванович Білик - Золотий Ра, Іван Іванович Білик

горами. Певно, фіванці зумисне обрали цю саму по собі хвилюючу мить. З брами виступило півтора десятка вбраних у білі хітони, яскраво мережані на викоті, подолі та рукавах, старійшин міста, а попереду йшли два зовсім голенькі хлопчики зі срібним і золотим глечиком у руках: фіванська вода й фіванська земля на знак покори перському цареві...

Хлопчики були навчені й низько вклонилися, поставивши глеки перед царем. Хтайарша звелів слугам забрати дари разом з хлопчиками — такий був звичай. Фіванські старійшини після низьких поклонів стали збоку, а з розчиненої брами вивели кілька десятків молодих і старших фіванців, зв'язаних загальним мотузком.

— Це твої недруги, вони чекали проти тебе підмоги з інших еллінських міст, — кивнув цареві на зв'язаних чільник фіванських старійшин.

— Закуйте їх у кайдани й продайте в рабство, — сказав задоволено цар.

В цей час із міста почали виносити на ряднах зброю та обладунки й складати все це купою, а коли закінчили, цар показав своїм охоронцям на фіванських старійшин:

— Цих моїх рабів у кайдани заковувати не треба, вони мені щиро віддані й нікуди не втечуть.

Коли старійшинам переклали слова царя Хтайарші, всі вклонилися йому ще нижче, вдоволено перезираючись і з удячними молитвами зводячи руки догори. Це здалося смішним навіть перському цареві: зігнуті спини, а над спинами кумедно задерті руки...

Царський брат Ахемен, воєвода всього підлеглого персам флоту, теж засміявся й догідливо проказав:

— Утекти вони не зможуть нікуди, але через певний час усі люди забудуть, що це твої раби, а раб, про якого забувають, почуває себе нещасним бездомним собакою.

— Царський брат каже правду! — весело розглянувся довкола цар. — Але як відзначити цих рабів, щоб вирізнялися серед інших? Мабуть, затаврувати їхні лоби моїм золотим царським тавром. Бо так вони сьогодні мене визнали своїм господарем, а завтра захочуть визнати іншого. Ну, а з тавром на лобі далеко не забіжиш!

— Затаврувати!.. Затаврувати!.. — підхопили царський дотеп більші та менші воєводи.

А царів дядько Артабан уперше після страти єгипетського керманича з острахом подивився на свого небожа, бо в його словах була несподівана правда. Якщо раб зрадив господаря свого заради тебе, то іншим разом він зрадить і тебе.

У недолугому внукові на мить прокинувся Батько персів.

Тепер Артабан уже з надією глянув на племінника: бог війни часом допомагає й недолугому, може, й справді недолугому пощастить виграти цю війну...

Образивши Ахурамазду...

Було ще зарано говорити про всю війну, але в цій битві боги явно не сприяли Хтайарші й перському війську, — ось у чому пересвідчивсь Артабан. Тепер він би вже не міг точно визначити ту межу на землі й на небі, де кінчалась перемога й починалася поразка. Справді, що відбулось у ці два дні?..

Лишивши в тих Фівах свою залогу, піше й комонне військо перського царя Хтайарші пішло й пішло понад звивистим берегом заток, які ввесь час голубіли з лівої руки й не давали збитися з дороги. На сьомий день берег звернув круто на схід, очам персів одкрилася простора долина з уже набряклою першими дощами в горах річкою Меласом, води якого вже ж не вистачило, щоб напоїти всіх коней і людей. Найспрагліші мусили пити солону воду з Меланської затоки.

Вивідники доповіли цареві та воєводам, що єдиний гірський прохід, яким можна дістатися до Фів Беотійських, Платей, Афін і нарешті Спарти в Пелопоннесі, захопили еллінські союзні полки.

— Скільки ж їх? — запитав цар Хтайарша.

— Сорок сотень, якщо не менше, але прохід вузький.

— Як же така жменька голодрабих еллінів збирається утримувати прохід під навалою моїх чотирьохсот сотень?!

Вивідники своє зробили, решта було клопотом воєвод.

Воєводи знову послали вивідників, цього разу інших, та ці доповіли майже тими самими словами. Тільки виявили в тому вузькому проході стародавній мур, нещодавно поновлений, він доволі високий, хоча й тонкий.

Це були не дуже приємні подробиці, які могли уповільнити рух перського війська через прохід, але нікому й на думку не спадало, що вузол затягнеться аж отак туго. Артабан ще й ще раз сам себе запитував, де кінчається перемога й починається поразка, бо ніякої грані між ними начебто не було...

І начебто все починалося буденно й звично.

Іншим разом Артабан порадив би можновладному небожеві постояти в долині тиждень або й два — хай би ті халамидники довше потремтіли від страху, бо страх одбирає в людини не тільки звагу, а й розум, отака то зброя — страх. Але елліни з перського війська говорили, нібито зараз в елідському місті Олімпії саме відбуваються оті їхні ігри й нібито на ті ігри з'їздиться добра половина дорослих чоловіків з усієї Еллади.

— То елліни воюють чи розважаються? — здивувавсь Артабан.

— Досі воювали, тепер відклали мечі, а після закінчення ігор знову візьмуться до зброї.

З цієї розмови Артабан зробив для себе два висновки: по-перше, елліни — нерозважливий народ. Як можна покидати зброю й змагатись у біганні та стрибанні, коли в твою країну вдерлося вороже військо? Ну, а другий висновок випливав з першого й переважував його. Артабан спитав у своїх еллінів, коли закінчаться ті розваги в Олімпії, ті відповіли:

— Сьогодні!

Перси й елліни стояли одні навпроти одних уже два дні. Елліни навіть носа не вистромляли з того гірського проходу, певно, чекали підкріплення. Їх треба було негайно викурити звідти, поки там усього сорок сотень, поки не назбігалося з тих Олімпійських ігр.

Цар і всі воєводи перейняли важливістю новини й