Юрій Олександрович Долгушин - ГЧ

— Гаразд. Дійте не гаючись.

— Чули? — спитав шеф, сідаючи в своє крісло. — Доведеться скористатися з цього туману, Юхо, і, виходить, трохи змінити план. Ви вирушите разом з ними. Сподіваюсь, це не внесе особливих ускладнень?

Юханнес погодився, що інакше вчинити не можна: така нагода може трапитись не скоро.

…На шхуні почався рух. Судно ніби прокинулось, стривожене серед ночі. На палубі команда налагоджувала якусь техніку для спуску людей на воду. Шість розвідників, підняті з койок начальством, квапливо одягались, упаковували свої рюкзаки, припасовували на собі зброю, готуючись до бою, яким могли ознаменуватися їхні перші кроки на березі.

Усі прилади спостереження, котрими шхуна була обладнана, як належить найновішому військовому кораблю — локатори, радіопеленгатори, акустичні вловлювачі звуків у воді, насторожено провадили свою кругову вахту, щоб вчасно попередити про небезпеку, хоча б з якого боку вона не з’явилася.

«Ервалла», огорнута щільним, мокрим туманом, повільно, обережно, наче кішка, підкрадалася до берегових вод Радянської держави.

У кают-компанії теж ішла гарячкова підготовка: Ганс одержував останні. інструкції, розвідувальні завдання, вивчав напам’ять адреси явок, імена розвідників, про існування яких в Естонії він досі і гадки не мав, строки зустрічей і зв’язку по радіо з центром. Усе це він повторював по кілька разів уголос, потім, щоб краще запам’ятати, записував на маленьких блокнотних аркушиках, які відразу ж у нього відбирав і спалював у попільничці інструктор, що сидів навпроти нього.

Майже все вже було закінчено, коли в каюту знову. ввійшов радист з папірцем у руці. Під цілковиту мовчанку аркуш цей, як і раніше, обійшов усіх, крім Ганса, і повернувся до шефа. Тільки реакція тепер була інша. Раніше їхні обличчя досить відверто виражали: «не те!» Тепер вони зовсім нічого не виражали. Нібито вони просто подивилися на завідомо чистий аркуш паперу.

І Ганс збагнув: це було «те». І відчув, ніби якась незрозуміла глуха стіна одразу відокремила їх усіх від нього й порвала всі людські ниточки, що потроху протяглися від них до нього за час цієї зустрічі.

А зовні все було так, як і раніше. Шеф знову підлив коньяку собі й Гансу, і Ганс поволі випив, щоб заповнити чимсь цю хвилину страшної непевності.

Зненацька настала тиша: зупинились машини «Ервалли». Це було дуже добре чути, і означало, що судно прийшло й стало на вказаному місці, але ніхто наче й не помітив цього.

Інструктор, що сидів навпроти, вишукував щось у своїй записній книжці. Шеф недбало простягнув йому одержаний аркуш і тоді вперше спокійно назвав його на ім’я. І в цьому було щось загрозливе.

— Ну, що ж, Герхард… Дійте відповідно, — сказав він.

— Лишилось небагато, — пробурмотів той. — Я тільки відмічу в себе деякі дані. Отже, Юхо, як звати вашу тітоньку?

— Лайне Тооп.

— Лай-не То-оп, — повторив Герхард, записуючи. — Вік її?.

— Сорок три роки.

— Живе вона де?

— На хуторі Вооркіле, біля містечка Ринга.

— Там ви з нею і зустрілися?

— Так.

— Коли?

— П’ять днів тому. Двадцять четвертого липня. Ганс відповідав з твердістю приреченого, бо тепер, нарешті, він справді все зрозумів.

— Ну от і все, — бадьоро сказав Герхард, ховаючи свою записну книжку в задню кишеню, а лівою рукою простягаючи через стіл аркуш, принесений радистом. — Тепер прочитайте ось це.

І все ж таки Ганс не чекав того, що там було написано.

«…Учора відвідав хутір Вооркіле близько Ринга. Привіт Ріккерта передавати нікому. Лайне Тооп померла в квітні цього року запалення легенів — 852».

У першу мить думки Ганса з шаленим напруженням шукали виходу із становища. Знову й знову він перечитував текст, щоб протягти час. Не підводячи очей, він усе ж побачив, як права рука Герхарда повернулася з-за спини і над краєм стола з’явилось дуло пістолета.

Дзенькнув, телефон, шеф схопив трубку.

— Чи не поснули ви там, ваша світлість… — забасив голос з трубки.

— До дідька! — роздратовано закричав шеф. — Усе до дідька, чуєте, Ервін?! Повертайте негайно на північ і — повний вперед! Самий повний!..

Незвичайний спокій раптом обійняв Ганса. Він зрозумів, що всі його плани й надії загинули, що нічого більше вдіяти не можна. Можна лише чекати, коли настане кінець. Чекати і, мабуть, найкраще просто мовчати.

— А тепер, Ріккерт, — промовив тихим, свинцевим голосом Герхард, — розповідайте, як усе було насправді.

Ганс звів очі, зустрів холодний, загрозливий погляд… і раптом відчув легке запаморочення. В наступну мить усе його тіло охопила непереборна кволість, голова почала хилитись до стола, повіки нестримно стулялись. Свідомість швидко віддалялась кудись геть від нього.

Встигла промайнути думка: «Отруїли… в останній чарці — отрута». І більше вже не було думок.

Ніхто з людей, що перебували на «Ерваллі», не знав і ніколи не дізнався про те, що сталося далі.

Хвилин через сорок після того, як судно лягло в дрейф, увійшовши в берегові води Естонії, туман, що оточував його, освітився сильними прожекторами двох радянських сторожових катерів. Один з них зупинився на деякій віддалі, другий підійшов ближче і сигналами запитав судно про його національну приналежність. Шхуна не відповідала. Вона здавалася мертвою. Суднові вогні були погашені, люди не з’являлись.

Катер підійшов впритул до борту, і в той самий момент загін озброєних прикордонників, як зграйка птахів, перенісся на «Ерваллу».

Дивну картину побачили вони там.

Освітлений прожекторами туман кидав сіре, похмуре світло на палубу, і крізь нього тут і там видно було на ній розплатані тіла людей. Відразу ж з’ясувалося, що всі вони живі