Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09

Увечері Гол повів Сексон на веранду і дав їй подивитись у телескоп на повний місяць.

— Десь в одній з тих місячних долин знайдете ви таку ферму, — піддражнив він її.

Місіс Гол глянула на них запитливо, коли вони повернулися з веранди.

— Я показав їй місячну долину, куди вона збирається поїхати фермерувати, — засміявся Гол.

— Ми вийшли з думкою рушити хоч би й на край світу, — відказала Сексон. — А на місяць — то й на місяць, гадаю, ми не відступимось.

— Але, голубонько моя, ви ж не можете сподіватися знайти такий рай на землі,— провадив Гол далі.— Напри-клад, де росте секвойя, там обов’язково буває туман, в інших місцях вона не росте. Туман і секвойя нерозлучні.

Сексон задумалася на хвильку.

— Ну що ж, на невеликий туман ми могли б і погодитись, — сказала вона, — аби тільки там росла секвойя. Я не знаю, як виглядають поклади філософського каменю, але якщо вони схожі на мармурову каменярню містера Гефлера і якщо це неподалік від залізниці, то ми б уже якось дали собі раду. А по медову росу зовсім не треба забиратися на місяць. Така роса буває на листі кущів у Неваді. Це правда, бо мій батько розповідав про це мамі, а вона мені.

Довго ще обговорювалася майбутня ферма, а наприкінці Гол вибухнув звинувальною промовою проти «раю грачів», як він назвав Сполучені Штати.

— А які ж можливості були! — почав він. — Нова країна, з обох боків океани, чудові кліматичні умови, багатюща земля, незрівнянні природні багатства, і цю країну заселили імігранти, що відкинули всі забобони Старого Світу і готові були запровадити тут демократію. Єдине тільки стояло їм на заваді в удосконаленні демократії — це їхня захланність.

Вони, як свині, відразу ж почали жерти все, що попадало їм на очі, а демократія тим часом звелася нанівець. Ненажери перетворилися на грачів. Це була нація ненаситців. Коли людина втрачала одну займанку, їй досить було перетяти на кілька миль західний кордон і розташуватись на новій займанці. І ці люди сунули по країні, як сарана. Вони нищили все — індіян, грунти, ліси, так само, як нищили й буйволів та голубів. їхня мораль у підприємництві й у політиці була мораль грачів. їхні закони були закони грачів — аби-но виграти! Грали всі. Отож нехай живе гра! Ніхто не заперечував, бо всі могли грати. Я ж кажу, ті, хто програв, переходили кордон і посідали нові займанки. Хто виграв сьогодні, втрачав усе завтра, а за день знову ходив з козиря.

Так вони жерли і грали від Атлантики до самого Тихого океану, аж доки не засвинячили увесь континент. А як покінчили з грунтами, лісами й покладами, повернули назад, стали грати на ті дрібниці, які раніш прогавили, грати на привілеях та монополіях, а політикою прикривали свої шахермахери й нечисту гру. Отак демократія звелася нанівець.

І тут почалося найкумедніше. Бідолахи, що програли, не мали вже на що ставити, і переможці далі стали грати між собою. Нещасливим лишалося тільки стояти, позакладавши руки в кишені, й дивитись. Коли голод припікав, вони скидали картуза перед щасливими й виканючували собі яку-небудь посаду. Подолані почали працювати на переможців, і так воно й досі ведеться, а демократія пішла в непам’ять. Вам, Біллі Робертсе, ніколи не доводилося грати. Це тому, що ваш рід вибув із гри.

— А ваш? — спитав Біллі.— Я щось не бачив, щоб ви грали.

— А мені й не треба. Я іншої масті. Я паразит.

— Що це таке?

— Блоха, деревний кліщ — створіння, що живе чужим коштом. Я — поліп на шкірі робочого люду. Мені не треба грати, не треба працювати. Мій батько залишив мені досить своїх виграшів… О, не розчепірюйте хвоста, мій голубе! Ваші кревні були того ж варті, що й мої. Тільки паші програли, а мої виграли, отож ви і обробляєте мій город.

— Ні, це не так, — заперечив Біллі.— Чоловік з тямущою головою на плечах може й сьогодні виграти…

— На державній землі? — жваво запитав його Гол.

Біллі мовчки проковтнув пілюлю.

— А все-таки можна виграти, — вперто правив він своєї.

— Звісно, перебити роботу в когось іншого. Молодик, та ще з такою кмітливою головою, як у вас, може скрізь знайти роботу. Але подумайте про тих бідолах, що не здолають з вами змагатися. Багато вам трапилося дорогою волоцюг, здатних правити четвернею? А дехто з них замолоду був не дурніший від вас. Та й нема тут чого радіти! До такого докотитись — колись ми грали на цілий континент, а тепер на жалюгідну якусь роботу!

— А все-таки… — знову почав Біллі.

— О, та це у вас у крові,— перебив його не дуже чемно Гол. — А чому б пак і пі? В цій країні грали цілими поколіннями. Воно носилося в повітрі, коли ви народились, і ви дихали ним ціле своє життя. Ви зроду не поставили ані марки в цій грі, а проте ладні розпинатися за неї.

— А що ж ми, нещасливці, маємо робити? — спитала Сексон.

— Заявити в поліцію і припинити гру, — порадив Гол. — Ця гра нечесна.

Сексон насупила брови.

— Робити те, чого не зробили ваші предки, — додав він. — Виборювати справжню демократію.

Вона згадала слова Мерсідіз.

— Одна моя приятелька казала, що демократія — це мана.

— Так, мана в гравецькому вертепі. Мільйони наших школярів вірять у дурнячу байку, як вугляр зробився президентом, і мільйони статечних громадян лягають щовечора спати з цілковитою певністю, що їхній голос щось важить в урядуванні країною.

— Ви говорите достотно, як мій брат Том, — відказала Сексон, не добираючи повністю його думки. — Якщо ми всі вдаримось у політику та ревно добиватимемось чогось кращого, то, може, й досягнемо чогось років за тисячу. А я хочу його тепер… — Сексон жагуче стиснула руки. — Я не можу чекати, я хочу його вже тепер!

— Отож саме це я вам і казав, моє дівчатко. В цьому й біда всіх тих, що програли. Вони не можуть чекати! Вони хочуть негайно і ставки й козиря. Так воно й з вами, і з вашою місячною долиною. Так само і з Біллі, якому аж свербить виграти в мене десять центів у педро — він, либонь, нишком кляне нас за оці теревені.

— Е, та з вас вийшов би непоганий вуличний оратор, — зауважив Біллі.

— Я й був би ним, якби не мусив витрачати брудні батькові гроші. А так мені байдуже. Хай собі пропадають переможені. Якби їхнє опинилося