Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09

у місяць! Він уже натякав… А знаєш? Я тут навчився дечого нового. їй-бо! Я міг би розвозити пошту. В окрузі Лейк поштові карети запрягають шестернею. Якщо ми коли туди доберемось, я заприятелюю з котримось візником і повчуся правити шестернею. А ти сидітимеш на передку поруч зі мною. Ото буде забава!

Біллі не виявляв особливої цікавості до суперечок у Толовій вітальні. «Товчуть воду в ступі», — так кваліфікував він ці балачки. На його думку, замість так марнувати час, краще грати в педро, плавати чи боротися на піску. А Сексон, навпаки, захоплювалася цими словесними змаганнями, хоч мало що в них розуміла, більше інтуїтивно відчуваючи, що до чого, та й то не завжди.

Єдине, чого вона ніяк не могла збагнути, це песимізму, що часто посідав цих митців. У несамовитого ірландця наступали періоди тяжкої депресії. «Шеллі», що писав свої водевілі в бетоновій келії, був хронічний песиміст. Сент-Джон, молодий журналіст, був анархіст, послідовник Ніцше{41}. Месон, маляр, носився з ідеєю вічного круговороту в світі.

А Гол, завжди такий веселий і жвавий, міг усіх їх за пояс заткнути, заводячи мову про космічний пафос релігії та про безглуздий антропоморфізм тих, хто боїться смерті. В такі хвилини ці похмурі сини мистецтва тяжко пригноблювали душу Сексон. Годі їй було зрозуміти, чому з усіх людей на світі саме вони вважали себе такими нещасними.

Одного разу Гол накинувся на Біллі, котрий неуважно стежив за загальною балачкою і добирав тільки, що для цих людей усе на світі гидке й несправедливе.

— Слухайте-но, ви, поганине, флегматичний забійний віл, ви, страховитий взірець чваньковитої життєрадісності й здоров’я, — яка ваша думка щодо цього? — звернувся Гол до Біллі.

— О, я теж випив свій ківш лиха, — як звичайно, помалу мовив Біллі.— Я пережив свою скруту, брав участь у марному страйкові. Заставив свого годинника, не мав грошей на помешкання й харчі, сам лупцював скебів і мене лупцювали, і встряв до в’язниці за власну дурість. Якщо я все правильно зрозумів, то, по-вашому, краще бути товстопузим кабаном, якого годують на заріз, аніж таким небораком, якому душа болить, бо він не зна, на чому крутиться світ, і чи є що доброго на світі.

— Чудово! Цей ваш кабан просто знахідка, — засміявся поет. — Ані клопоту, ані зусиль яких — компроміс між нірваною і життям. Ані клопоту, ані зусиль — ідеальне існування: медуза в присмерковій тиші теплуватих вод!

— Але ж ви забуваєте, скільки гарного у світі,— заперечив Біллі.

— Чого саме, назвіть? — пролунало запитання.

Біллі помовчав хвильку. Йому здавалося, що життя щедре й великодушне. В нього немовби аж руки боліли, що несила було всього охопити; і тоді, спершу запинаючись, він почав віддавати свої почуття словами.

— Якби ви коли-небудь вистояли на рингу двадцять раундів і перемогли суперника, рівного вам силою, ви б зрозуміли, до чого я веду. Ось ми з Джімом Гезардом відчуваємо це, коли випливемо в море через прибій і регочемося в зуби найбільшим валам, що розбиваються об берег, або коли ми виходимо з душу, розітремося і вберемося, а наша шкіра та м’язи стають пружисті, а тіло й душа дзвенять…

Біллі затнувся, не змігши як слід висловити свої думки, що насправді були тільки спогадами пережитих відчувань.

— Хіба щось є краще над пружисте тіло? — безпорадно закінчив він, ніяковіючи від уваги слухачів.

— Це ми всі знаємо, — заперечив Гол. — Облуда тіла. А згодом приходить ревматизм і діабет. Вино життя п’янить, але надто швидко воно перетворюється на…

— Сечову кислоту, — докинув несамовитий ірландець.

— Та й, окрім цього, є гарні речі на світі,— повів далі Біллі, раптом розохотившись на слово. — Починаючи від соковитої печені та кави, яку готує місіс Гол і до… — Він завагався, а тоді випалив одразу: — і до жінки, яку ти кохаєш і яка тебе кохає. Гляньте ось на Сексон з її укулеле на колінах. Це вам не медуза в каламутній воді і не призовий кабан, що його збілував колій.

Жіноцтво привітало Біллі схвальними вигуками й оплесками, і йому стало й зовсім ніяково.

— А припустімо, що ваше тіло втратить свою пружність і ви почнете рипіти, як немазане колесо, — не здавався Гол. — Припустімо, припустімо на хвилину, що Сексон піде від вас до іншого. Що тоді?

Біллі задумався.

— Тоді я, мабуть, теж згадав би за каламутну воду й медузу… — Він випростався на стільці, випнув груди й мимоволі провів рукою по своїх напружених біцепсах. Потім знову глянув на Сексон. — Але я, хвалити бога, ще маю силу в руках, маю жінку, що додає мені сили своїм коханням.

Жінки вдруге заплескали в долоні, а місіс Гол скрикнула:

— Гляньте на Сексон! Як вона зашарілася!.. Ну, а що на це скажете ви, Сексон?

— Що немає в світі щасливішої жінки, — пробурмотіла вона. — І гордовитішої королеви… І що…

Докінчила вона свою думку співом у супроводі укулеле:

Господь веде його шляхом непевним,

Щоб спотикався він на ньому…

— Ваша взяла! — засміявся Гол до Біллі.

— О, я не знаю, — скромно озвався той. — Ви так багато книжок перечитали, що мусите знати про все більше за мене.

— О! О! Зрадник! Голоблі повертає! — закричали на різні голоси жінки.

Біллі набрався духу й запевнив їх зі спокійною усмішкою:

— І все-таки я волію бути сам собою, аніж мати розлад шлунка від книжок. А щодо Сексон — то один її поцілунок дорожчий за всі книгозбірні на світі!

РОЗДІЛ X

— І були щоб там пагорби й долини, і родючий грунт, і чисті джерела, і добрі дороги, і залізниця недалеко, багато сонця, а вночі прохолода, щоб загортатися в укривала; і щоб росла не тільки сосна, а й інші дерева, і щоб були пасовища для Біллиних коней та худоби; і щоб були там олені та трусики, аби він міг полювати, а ще багато-багато секвой і… і щоб не було туманів, — закінчила Сексон опис ферми, якої вони з Біллі шукали.

Марк Гол весело засміявся.

— І соловейки на кожному дереві,— скрикнув він, — квіти, що не в’януть і не обпадають, бджоли, що не жалять, медова роса щоранку, коли-не-коли дощик з манни небесної, джерела вічної юності й поклади філософського каменю. Авжеж, знаю таке місце. Ось зараз вам і покажу.

Сексон почекала, поки Гол заходився переглядати дорожні карти штату. Не знайшовши в них нічого, він витяг великого атласа, і хоч у ньому були країни всього світу, того, що він шукав, і там не виявилося.

— Не біда! — сказав