Корнелія Функе - Чорнильна смерть

зовні вони були майже чорні, складені з темного каменю, що був на березі навколо всього озера. Реза раділа, що їй не треба йти через міст. Там аж кишіло солдатами. Дощило, і краплини під нею малювали безкінечні кола на воді. Проте тіло важило небагато, і Резу опанувало дивовижне відчуття польоту. Під собою вона бачила своє дзеркальне відображення. Мов стріла, летіла вона над хвилями, і зрештою до неї наблизилися башти, грубезні мури, сірі шиферні покрівлі з гірського сланцю, а між ними — подвір’я, темні, мов роззявлені діри в кам’яному візерунку. Голі дерева, псарня, криниця, замерзлий сад і всюди солдати. Клітки…

Реза шукала їх недовго. Але спершу побачила Вогнерукого, кинутого на сірі плити, мов жмуток старого одягу. О Господи! Вона ніколи не хотіла його бачити таким. Коло нього стояла дитина. Вона дивилася на непорушне тіло, немов чекала, що воно знову заворушиться, як уже трапилося раз, якщо не брешуть пісні шпільманів. «Вони не брешуть! — хотіла вона крикнути вниз. — Я відчувала його теплі руки. Я бачила, як він знову сміявся й цілував свою дружину». Та коли Вогнерукий лежав отам, здавалося, ніби він не ворушився, відколи загинув у копальні. Клітки Реза побачила тільки тоді, коли опустилася нижче й залетіла під покрівлю. Всі клітки були порожні. Мо не було. Порожні клітки й порожнє тіло… Їй хотілося впасти, мов камінь, розбитися об плити й лежати так само нерухомо, як Вогнерукий.

Дитина обернулася. То був хлопчик, якого вона бачила востаннє на зубчастому мурі Омбрійського замку. Віолантин син. Навіть Меґі, що загалом кожну дитину з ніжністю брала на коліна, говорила про нього тільки з огидою. Якопо. Якусь мить він так дивився на Резу, наче бачив жінку під пір’ям, потім знову нахилився над мертвим, торкнувся закляклого в обличчя і випростався, коли хтось погукав його.

Той напружений голос годі було не впізнати. Свистун.

Реза пурхнула й сіла на верхівку покрівлі.

— Ходи, дід хоче бачити тебе! — Свистун схопив малого за шию і грубо пхнув на наступну сходинку.

— Навіщо? — Голос Якопо звучав, наче сміховинне відлуння голосу його діда, а водночас це був і голос хлопчика, що загубився серед дорослих, не маючи ні батька, ні матері, якщо вірити Роксаниним розповідям про Віолантину черствість.

— Ніби ти не знаєш! Він, звісно, не скучив за твоїм набридливим товариством. — Свистун стусонув Якопо кулаком межи плечі. — Він хоче знати, що казала тобі мати, коли ти був із нею на самоті в її кімнаті.

— Вона не розмовляє зі мною.

— О, це вже погано. Що нам робити з тобою, якщо ти не годишся бути шпигуном? Мабуть, треба згодувати тебе жахові! Він давно вже нічого не їв, а як слухати твого діда, то він і Сойку покуштує не скоро.

Жах.

Отже, Туліо не брехав. Тільки-но голоси стихли, Реза підлетіла до Вогнерукого. Але ластівка не може ані сміятися, ані плакати.

«Лети за Свистуном, Резо, — думала вона, стоячи на мокрому від дощу камінні, — пошукай Мо. Вогнерукому ти вже нічим не зарадиш, так само, як і тоді».

Реза була лише вдячна, що жах не проковтнув його, як Хапала. Пригорнувшись до щоки Вогнерукого опереною головою, Реза відчула, яка вона холодна.

— Резо, як це ти опинилась у такому гарненькому пір'їстому вбранні?

Цей шепіт походив нізвідки — з дощу, з вологого повітря, розмальованого каміння, — та не з холодних вуст. Але то був голос Вогнерукого, грубий і водночас м’який, близький назавжди. Реза нестямно закрутила пташиною головою — і почула тихенький сміх.

— Хіба одного разу ти вже не озиралася так, шукаючи мене, тоді, у в’язниці Сутінкового замку? Тоді я теж, як пригадую, був невидний, проте без тіла набагато веселіше. Дарма що веселитися вже немає змоги. Боюся, що тіло, ще довше полежавши отак незаселеним, невдовзі вже не пасуватиме мені, і тоді голос твого чоловіка не зможе повернути мене. Не кажучи вже про те, що людина без допомоги плоті швидко забуває, хто вона. Признаюся, я вже майже забув, аж поки побачив тебе.

Коли мертвий заворушився, здавалося, ніби прокидається сонна людина. Вогнерукий прибрав з обличчя мокре волосся і оглянув себе, наче мав пересвідчитись, що його тіло ще годиться для нього. Саме про це мріяла Реза в ніч після його смерті, але тоді він не прокинувся знову. Аж поки його розбудив Mо.

Мо. Реза пурхнула Вогнерукому на руку, проте він застережливо приклав палець до вуст, коли вона розтулила дзьоба. Тихесенько свиснувши, він гукнув Ґвіна, потім глянув на сходи, якими піднявся Свистун з Якопо, на вікна ліворуч і вгору на башту з галереєю, в затінку якої він лежав.

— Феї розповідали про рослину, що робить із людей тварин, а з тварин людей! — прошепотів він. — Але казали й те, що вживати її дуже небезпечно. Як довго ти вже в пір’ї?

— Мабуть, години дві.

— Тоді вже пора скинути його. На щастя, в цьому замку є багато забутих кімнат, і я всі їх розвідав ще до того, як прийшов Свистун. — Вогнерукий випростав руку, і Реза вчепилася кігтиками в його тепер уже теплу шкіру. Він живий! Чи, може?..

— Я перейняв у Смерті кілька дуже корисних властивостей! — шепотів Вогнерукий, несучи її в коридор, обмальований рибами та німфами, неначе його поглинуло озеро. — Я можу скидати своє тіло, як одяг, надавати вогню душі й читати серце твого чоловіка краще, ніж літери, які ти була принесла мені з такими муками.

Вогнерукий відчинив двері. Жодне вікно не освітлювало кімнати, але він шепнув щось, і стіни вкрилися іскрами, наче на них росло вогненне хутро.

Коли Реза виплюнула зернини, покладені під язик, двох бракувало, і на одну страхітливу мить вона злякалася, що назавжди лишиться пташкою, проте її тіло пригадало себе. Знову набувши людської постаті, вона несамохіть погладила себе по лону, запитуючи, чи й дитина в її тілі зазнавала змін через насінини. Ця думка так налякала її, що вона мало не виблювала.

Вогнерукий підняв ластівчину пір'їну, що впала до його ніг, і замислено споглядав її.

— У Роксани все гаразд, — мовила Реза.

— Знаю, — засміявся він.

Він, здається, знав усе. Тож вона не розповідала ані про Хапала, ані про Мортолу, ані про те, що Чорний Принц мало не вмер. А Вогнерукий не запитував, чому вона пішла за Мо.

— А що з жахом? — Їй було страшно навіть вимовляти це слово.

— Я вчасно прослизнув крізь його чорні пальці. — Вогнерукий провів рукою по обличчю, наче хотів прогнати якусь тінь. — На щастя,