Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

– Давно тебе не бачив.

– Я була зайнята. Альба має всі ці різні заняття, я тільки й воджу її повсюди.

– Малюєш? – Гомес ставить горня з блюдцем переді мною і наливає туди каву. Молоко і цукор уже на столі, тому беру сама.

– Ні.

– О, – Гомес схиляється на кухонну стійку, обхопивши руками горня з кавою. Його волосся темне від води і гладенько зачесане назад. Ніколи не помічала, що він лисіє. – А крім того, що возиш її високість, що ти робиш?

Що я роблю? Чекаю. Думаю. Сиджу на нашому ліжку, тримаючи стару картату сорочку, яка все ще пахне Генрі, глибоко вдихаючи його запах. Йду гуляти о другій годині ночі, коли Альба в безпеці у своєму ліжку; прогулянки мої тривалі, щоб достатньо виснажитися для того, щоби заснути. Розмовляю з Генрі, так, наче він тут, зі мною, наче він міг би бачити моїми очима, думати моїм мозком.

– Небагато.

– Гм-м.

– А ти?

– Ой, знаєш. Керую. Граю суворого главу сім’ї. Як завжди.

– О. – Сьорбаю каву. Зиркаю на годинник над мийником. Він має форму чорного кота: його хвіст смикається туди-сюди, мов маятник, а великі очі переміщаються з часом із кожним посмикуванням, голосно цокаючи. Зараз за чверть дванадцята.

– Хочеш щось поїсти?

Хитаю головою.

– Ні, дякую. – Судячи з тарілок на столі, Гомес і Шаріс їли на сніданок білу мускатну диню, омлет і грінки. Діти їли готовий зерновий сніданок «Лакі чармс» та кільця «Чіріос» і ще щось з арахісовим маслом. Стіл – наче археологічна реконструкція сімейного сніданку в XXІ столітті.

– Ти з кимось зустрічаєшся?

Дивлюсь на Гомеса, який усе ще стоїть, обіпершись на стійку, усе ще тримає горня кави на рівні підборіддя.

– Ні.

– Чому ні?

Не твоя справа, Гомесе.

– Це ніколи не спадало мені на думку.

– Тобі варто про це подумати. – Він ставить горнятко в мийку.

– Чому?

– Тобі потрібне щось нове. Хтось новий. Ти не можеш просто сидіти решту свого життя, чекаючи на появу Генрі.

– Звичайно, можу. Подивись на мене.

Гомес ступає два кроки і стає біля мене. Схиляється до мого вуха.

– Хіба ти ніколи не сумувала за… цим? – Він облизує внутрішню частину мого вуха.

Так, я сумую за цим.

– Відійди від мене, Гомесе, – шиплю до нього, але не відхиляюся. Я прикута до місця ідеєю.

Гомес піднімає моє волосся і цілує шию ззаду.

Ходи до мене! Ходи до мене!

Заплющую очі. Руки піднімають мене з крісла, розстібають сорочку. Язик ковзає моєю шиєю, моїми плечима, сосками. Тягнуся із заплющеними очима й знаходжу махрову тканину, банний рушник, який падає. Генрі. Руки розщіпають мої джинси, стягують їх і кладуть мене на кухонний стіл. Щось металеве падає на підлогу. Їжа і столове срібло, півколо тарілки, шкірка дині під моєю спиною. Мої ноги розсунуті. Язик у моїй піхві. Ооо… Ми на лузі. Літо. Зелена ковдра. Ми щойно поїли, присмак дині все ще у моєму роті. Язик відкриває шлях до вільного простору, вологого та відкритого. Розплющую очі; вдивляюсь у напівпорожню склянку апельсинового соку. Заплющую очі. Міцний, рівномірний поштовх члена Генрі в мені. Так. Я чекала дуже терпляче, Генрі. Я знала, що рано чи пізно ти повернешся. Так. Шкіра до шкіри, руки на грудях, рухи всередину і назад, тягучий ритм, глибше, так, о…

– Генрі…

Усе зупинилось. Голосно цокає годинник. Розплющую очі. Гомес пильно дивиться на мене, скривджений? сердитий? за мить він безвиразний. Захлопуються двері машини у подвір’ї. Сідаю, зістрибую зі столу й біжу у ванну. Гомес кидає мій одяг за мною.

Поки одягаюся, чую, як Шаріс і діти заходять, сміючись у передні двері. Альба гукає: «Мамо?», кричу: «За хвилинку вийду!» Стою у тьмяному світлі ванни з рожевою та чорною плиткою і вдивляюсь на себе у дзеркало. Моє відображення байдуже і бліде. Мию руки й намагаюся розчесати пальцями волосся. Що я кою? Ким дозволила собі стати?

І відповідь приходить, щось на кшталт: тепер Ти мандрівниця.

Субота, 26 липня 2008 року (Клер тридцять сім)

Клер: Альбина винагорода за те, що вона була терплячою, в той час як ми з Шаріс дивилися на мистецтво, – похід у кафе Ед-Дебевік, несправжню закусочну, що веде жваву туристичну торгівлю. Тільки-но заходимо у двері, як з’являється відчуття 1964 року. Гурт «Kinks» грає на повну гучність, і повсюди вивіски:

Якби ви були справді хорошим клієнтом, ви би замовили більше!!!

Будь ласка, замовляючи, говоріть чітко.

Наша кава така добра, що ми самі її п’ємо!

Сьогодні, очевидно, день фігурок тварин з повітряних кульок; пан у блискучому фіолетовому костюмі скручує для Альби таксу, тоді переробляє її на капелюх і розміщує на її голові. Вона крутиться з радощів. Ми з півгодини стоїмо у черзі, проте Альба зовсім не скиглить; вона дивиться, як офіціанти та офіціантки фліртують, та нишком оцінює кулькових тварин інших дітей. Нас нарешті супроводжує до кабінки офіціант, який носить окуляри у товстій роговій оправі і бейджик із написом «Спаз». Ми із Шаріс розгортаємо меню й намагаємося поміж картоплі фрі зі смаком сиру та м’ясного рулету знайти, що ми хочемо з’їсти. Альба лише безперестанку повторює: молочний коктейль.

Коли Спаз з’являється знову, у Альби раптовий напад сором’язливості, і її треба вмовляти, щоб вона