Поліна Ташань - Хранителька темряви, Поліна Ташань

Джулія підняла погляд на неї, застібаючи рюкзак.

— Гаразд. Отже, лишаємося, а Артурові про це ні слова?

Ізабель кивнула, і вона продовжила:

— Тоді варто вигадати гарний план, щоб тебе не схопили слуги Вільгельма. Його вже ніщо не втримає від взяття корони.

— Так, але мені зараз важко зібратися з думками.

Джулія задумалася, за звичкою стукаючи вказівним пальцем по губах. У цю мить до кімнати крізь відчинені двері раптом заповзла маленька дівчинка в білій суконці. Зосереджено дивлячись на підлогу, вона так смішно перебирала руками та ніжками, що Ізабель не могла втримати усмішку. Прослідкувавши за поглядом подруги, Джулія й сама помітила доньку на підлозі, після чого, розширивши очі, невдоволено похилила голову.

— Люсі. — Вона підняла дитину собі на руки, легенько обтрушуючи її вбрання. — Твій тато знову за тобою не прослідкував. Хоча я просила.

Ізабель підозрювала, що в них у шлюбі все погано, хоча не до кінця розуміла, наскільки, бо, коли розмова заходила про Едгара, Джулія зазвичай замовкала чи змінювала тему.

— Ти згадувала за Джона, — повела далі вона, погойдуючи доньку. — Я правильно зрозуміла, інші не знають, що він мертвий?

Вона кивнула, склавши руки на грудях, хоча поки не вловила хід її думок.

— Ти можеш жити під його ілюзією перший час. Подаруємо Вільгельму ще більше відчуття оманливого контролю.

— Умгу, і…

— Шукай інформацію. Чутки, газети — будь-що. Використай для цього високе становище Джона. — Раптом у неї з’явилася ідея: — Влаштуйся в Академію під його виглядом! Там тобі дадуть і житло, і їжу, і при цьому буде купа вільного часу на пошуки.

Ізабель задумалася. Ховатися більшість часу під виглядом чоловіка — непростий виклик, хоча й цікавий. А вона могла спробувати.

— Гаразд, це можливо.

— Твоя Анабель виросте сильною чарівницею, — говорила далі Джулія. — Якщо вона вижила, а я в це щиро вірю, вона рано чи пізно опиниться в ГріНМАНС, і ти будеш там.

— Так, я буду. — Ізабель розмірковувала, потираючи шию. У її голові почала накреслюватися картина її майбутніх дій, але в наступну мить раптом тріснула. — Там нова директорка. Ванесса Дараган. Вона мене ненавидить. — Вона всміхнулася: — Я ж проста пройда, яка вкрала в неї короля.

— Так і ні. Джона вона майже не знає, а тому головне — не говори їй про справжню себе. Нехай щиро вірить, що керівник варти після зради брата вирішив змінити професію. Якщо знадобиться, я за тебе вступлюся від імені свого батька.

Тепер сумніви розвіялися — це може спрацювати.

— Добре, тоді я маю швидше вирушати, поки сюди не приїхав Деміан.

Ізабель на прощання обійняла подругу рукою, потім почухала маленьке вороненя по голові, підняла рюкзак і закинула на плече.

— До речі, щодо Деміана, — промовила Джулія, проводячи її до карети. — Сьогодні він перейшов межу. Мені здається, що скоро він піде й проти нас, особливо після тих натисків від батька.

— Саме тому тобі варто забрати Люсі й поїхати звідси.

— Можливо, але я не можу просто все покинути. Це мій дім, і Деміан не має права його в мене відбирати. — На мить вона замовкла, опустивши погляд на землю. — Хай як там буде, я спробую переконати брата, що його дії хибні, але якщо в мене не вийде…

— Джуліє… — Ізабель нахилила голову.

— Не треба мене відмовляти! Я маю спробувати врятувати Деміана, бо інакше він загубить ще багато життів. Якщо в мене не вийде, будь ласка, прошу, подбай про мою доньку. Її прокляття завдасть чимало клопотів, але Люсі сильна, вона впорається. Просто будь поруч, якщо що.

Ізабель боялася навіть уявити, на що здатна та наволоч, що Джулія була змушена хвилюватися про такі речі.

— Не говори так.

— Ізабель, я справді можу померти. Якщо це станеться, виховання моєї доньки візьме на себе Едгар чи мої брати, але я хочу, щоб ти була поруч. Пообіцяй.

— Ти. Не повинна. Вмирати, — серйозніше відповіла вона. — Кажу ж, краще поїдьте…

— Пообіцяй, — повторила Джулія, вперта, як завжди.

— Обіцяю, — промовила Ізабель, поклавши руку їй на плече.

Джулія всміхнулася, а в її зелених очах зблиснула сльозинка.

— А тепер покажи мені найкращу версію Джона Хілорі, яку тільки можна вигадати.

Ізабель, натягнувши усмішку, наклала на себе ілюзію молодого гвардійця.

— Кхм. — Вона змінила свій голос на голос Джона і, вдаючи серйозність, жартома повела далі. — Вітаю, мене звати Джон Хілорі, і я зовсім не мертвий зрадник. О вельмишановна Ванессо, візьміть мене до себе на роботу. У цілому королівстві не знайдеться кращого гвардійця на цю посаду. Навіть ваш чоловік, на дванадцять років старший за вас, не впорається з цим завданням так, як я.

Джулія засміялася.

— Додай суворий погляд, і буде ідеально!

— Так і зроблю.

Попрощавшись, далі до карети Ізабель ішла сама, а, дійшовши, зупинилася, повернулася до подруги й ще раз усміхнулася наостанок.