Поліна Ташань - Хранителька темряви, Поліна Ташань

*

Молода королева отямилася в пустому коридорі. Ні сліду від варти чи служників — довкола запанувала тиша, яку перебивав лише її тихий стогін. Її ноги розкинулися на холодній підлозі, а в животі стирчав кинджал. Прорвана сорочка навкруги леза заплямована кров’ю, однак болю Ізабель вже не відчувала. Відсутність будь-яких відчуттів завадила їй одразу пригадати останні події. Вона гадки не мала, скільки часу минуло від початку нападу на палац, він уже закінчився, чи ні. Без сумнівів знала лише: на неї в її домі зненацька напав незнайомець, вдаривши кинджалом, і забрав доньку. Її Анабель. А де решта? Артур врятувався? Як її син?

Ізабель, спираючись руками на стіну, почала насилу підводитися. Хороша королева має бути сильною, вона не могла дозволити болю вдруге забрати її свідомість. Ставши на ноги, вона обережно, з максимальною швидкістю, яку тільки могла з себе витиснути, попрямувала до сходів. Раптом на шляху її перестрів він.

— Де моя донька? — запитала вона в Джона, важко дихаючи та не приховуючи злості.

Це він пустив нападників повз охорону. Вона була в цьому впевнена, і тому хотіла розірвати його на шмаття.

— Родерік виніс принцесу з палацу. Я не знаю, де вона, — байдуже відповів гвардієць і потягнувся рукою до свого мисливського ножа. — А ви зараз мали б бути мертвою.

— Але я жива, — відповіла вона й навмисно похитнулася, — а ще сповнена злості.

Переконаний у своїй перевазі, Джон накинувся на Ізабель. Вона зупинила його руку з ножем, а іншою зірвала з його шиї підвіску. Очі гвардійця розширилися, коли він зрозумів свою помилку, але було вже пізно щось змінювати. Він падав, мов камінь, кинутий з краю гострого схилу. Не маючи жодного контролю у власній голові, Джон завмер на місці, бездумно дивлячись на Ізабель, опустив руки, а потім впав без духу — камінь розбився об скелі.

Ізабель було байдуже на його смерть. Ані крихти жалю, ані краплі спокути. Вона забрала собі його ніж, згорнула в кулак зірвану підвіску й, заплющивши очі, наклала на неї закляття. Коли колишній амулет знову опинився на шиї чоловіка, він враз перетворився на вбиту королеву. Якщо його закопають в найближчі три дні, на що вона сподівалася, простенької ілюзії ніхто не помітить.

Трохи вирівнявшись, Ізабель із зусиллям попрямувала далі. Вона постійно підтримувала кинджал рукою, але це не рятувало від разючого болю, що прокочувався з кожним рухом, змушуючи її зціпити зуби. Було б добре витягнути зброю та залікувати рану, перш ніж вирушати на пошуки, бо так вона довго не протягне.

Заховавшись під невидимістю, Ізабель спустилася сходами до лазарету. Тут вона хутко знайшла потрібну настоянку, про яку дізналася ще на заняттях ботаніки в ГріНМАНС. Потім власноруч, міцно стиснувши зуби, повільним, виваженим рухом дістала з живота кинджал, залила рану настоянкою та накрила шматком бавовни. Цілющі чарівні трави доволі швидко затягнути глибокий отвір від клинка. На перший час цього було достатньо.

Кілька годин пошуків доньки поблизу палацу були марними. Жодна людина, яку вона, замаскувавшись під ілюзією міщанина, запитувала, не змогла сказати щось насправді значуще. Єдине, про що дізналася Ізабель, — Родерік помер, а дівчинка зникла. У безвиході вона згадала одне місце, куди могла завжди приїхати за допомогою.

Пройшла ще довга година дороги на кареті. Надзвичайно довга. Ізабель весь цей час не знаходила собі місця. До приїзду на її пальцях біля нігтів з’явилася кров. Джулія чекала на неї, стоячи перед входом до маєтку, ніби знала, що вона приїде. Вираз її обличчя говорив, що новини про вранішній напад на палац уже дійшли й до герцога.

Ізабель вийшла з карети.

— О Господи! — Джулія міцно обійняла найкращу подругу. — Я думала, що ти загинула.

— Для решти нехай так і буде, — відповіла Ізабель, відсторонившись, але досі тримаючи її за плечі. — Я вбила Джона й наклала на нього ілюзією себе. Нехай Вільгельм думає, що його план спрацював.

— Деміан теж причетний. Його немає в маєтку з вчорашнього вечора.

У голосі Джулії відчувався жаль, хоча її провини в цьому взагалі не було.

— Ідіот, але я не здивована. — Ізабель закотила очі і, накривши рот рукою, додала: — Вони викрали Анабель. Я не змогла її знайти. Ніхто не зміг.

— Обіцяю, ми щось вигадаємо. З нею все буде гаразд.

Вони попрямували всередину будинку, аби випадково не потрапити нікому на очі.

— А що з Артуром, ти часом не чула?

— Він був тут кілька годин тому. Батько за допомогою ціпка переправив його до Кливзів. Він забрав Арона, з ними все добре. Проте Артур не знає, чи ти жива. Попросити батька йому повідомити?

— Не треба, — заперечила Ізабель, — бо він хвилюватиметься за мене, а має зосередитися на проблемі. Головне, що вони змогли втекти. — Її голос стих. — Але моя донька…

Джулія підійшла до неї й поклала їй в руки свою сукню, яку щойно дістала з шафи.

— Одягни це.

Ізабель не сперечалася. Поки вона перевдягала закривавлену сорочку, Джулія взяла рюкзак і почала збирати речі. Трохи одягу, їжа, гроші на перший час.

— Що збираєшся робити? Якщо хочеш, батько зможе відправити й тебе на південь.

— Я не знаю, але я не можу покинути тут свою дочку. Якщо є хоча б невелика ймовірність, що вона жива… — Вона не змогла продовжити далі, важко ковтнувши. — Я зобов’язана залишитися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍