Поліна Ташань - Хранителька темряви, Поліна Ташань

— Тобі слова не давали, — гаркнув Артур у відповідь. — Ти вже мрець, Хілорі.

Джон лише засміявся.

Ситуація ставала лише більш напруженою, так що Люсі не могла далі сидіти й бездіяльно дивитися, як між її близькими розгорталася сварка. Вона зіскочила з лавки, піднявши руки, і вигукнула:

— Зачекайте! — Усі замовкли, перевівши увагу на неї, і тоді, повернувшись до Джона, вона повела: — Ви благодійник, чи не так? Ви майстер ілюзій, ви вбили Деміана.

Він стенув плечима, а його вуста потягнулися в маленьку, але значущу півусмішку.

— Усі зрадники отримали своє покарання. — Він поглянув на Артура. — Усі, хто був причетний до нападу. — Перевів погляд на Люсі. — Усі, хто доклав руку до страти Рендалів. — На мить він замовк, а тоді його очі зупинилися на племіннику. — Я не Джон. Вибач, Нейте. Ти ніколи не бачив свого дядька, бо він загинув того ж дня, що й твій батько. Мені прикро це говорити, але це правда. Джон був просто ілюзією, за якою мені довелося ховатися. — Він важко зітхнув. — Дуже, трясця, довго ховатися.

Руки Артура остаточно згасли.

— То хто ти?

Джон ні з того ні з сього відвернув голову до лісу. Вони повторили за ним, включно з Анабель з вороною ціпка. Там, перед молодими березками, пурхали крильцями три блакитні комашини.

— Бачите метеликів? — запитав жіночий голос з місця, де мав стояти Джон. — Гарні, хіба ні? А їх там немає.

Ілюзія розвіялася, і всі враз повернули погляди назад. Перед Люсі, замість суворого командира, у гвардійській формі стояла вродлива чорнява жінка, і так сердечно усміхалася, що її блакитні очі аж сяяли. Довкола запала тиша. Люсі дивилася й не могла повірити, що перед нею стояла справжнісінька королева Ізабель Бранадар. Роки її змінили, та головне — вона була жива.

— Прекрасний витвір, — відповів Артур, не відводячи очей від дружини, мов причарований.

— Так, це я. — Ізабель кивнула на себе. — Дякую.

Чоловік засміявся:

— А сором’язливості вам не відбавляти.

Вони ніби діставали ці репліки зі спогадів, про які нікому іншому не було відомо. Тоді Ізабель замовкла й тихіше промовила:

— Я скучила за тобою. За вами. Ви всі моя родина.

— Якого біса? Мам… — Анабель раптом розплакалася. — Це весь час була ти?

Вона побігла їй назустріч, і кинулася в обійми. Ізабель притягнула до себе ще й Люсі, а за мить до них радо приєдналися Арон з Артуром.

— Я вам все розповім згодом, а мені, повірте, є багато чого розказати. — Вона всміхнулася. — Без келиха вина, мабуть, не обійдеться.

— Точно не обійдеться, — кинув Нейт, блукаючи неподалік з опущеною головою.

Ізабель перевела погляд на нього.

— Іди обійматися. Ти диви, який надутий! Виховала гвардійця на свою голову. Ти теж, вважай, Бранадар.

— То мені й прізвище змінювати?

— А як ти думав? — Вона хитнула головою. — Іди до нас, не викаблучуйся.

Не одразу, але він підійшов, і так родина Бранадарів через стільки років знову опинилася в зборі. Як не дивно, серед цих людей Люсі відчувала, що вона вдома. Що втрачена частинка її душі нарешті повернулася на своє місце, і відтепер і дихати стало легше, і тягар прокляття відступив.

— Якого біса?! — раптом долинув голос Генрі.

Він разом з Марією та Джейн стояли неподалік від оранжереї, і дивилися на їхню сімейну ідилію. Бранадари не відповіли нічого — серед них просто пролунав дружній сміх.