Поліна Ташань - Хранителька темряви, Поліна Ташань

— Ти така доросла, — сказав він тремтливим голосом, дивлячись на Анабель.

Її брови нахмурилися, а ціпок випав з руки, що більше не могла його втримати.

— Тату? — промовила вона, підвівшись з лавки. — Тату!

Вираз Анабель застиг у здивуванні, але кутики відкритого рота почали злегка підійматися. Арон переводив очі між сестрою й батьком, а Люсі уважніше поглянула на обличчя незнайомця та справді впізнала кілька рис з портретів короля Артура ІІІ, однак не всі. Він змінився. Дуже сильно. Хоча очі лишилися його, такі ж карі, як в Арона і як були в Анабель.

— Моя дівчинка. Мені так шкода, — сказав він, обійнявши доньку. На його очі невідворотно накочувалися сльози. 

— Усе гаразд, — шепотіла вона, поклавши підборіддя на плече батька та заплющивши очі.

Артур повільно провів рукою по її голові.

— Стільки років. — Його м’який голос звучав так ніжно, що лоскотав вуха. — Я так багато пропустив. Пробач, вогнику.

— Усе добре.

У Люсі й самої щеміло серце, а в очах пекла сіль, проте вона не поспішала приєднуватися до них, хоч Арон і кликав її рукою. Їй думалося, що це був їхній сімейний момент, а вона там поки зайва.

Тим часом Джон, закінчивши розмову з генералами й маючи нагоду, почав підходити до лавки, де сиділа Люсі та з якої щойно встав Нейт. Він ішов тихо, мимохіть постукуючи журналом по долоні, та з нахмуреним виразом розглядав дивного чоловіка.

Артур нарешті відпустив доньку й перевів погляд до лавки, привітно всміхнувшись.

— А це Люсі та, я так розумію, Нейт.

— Ваша світлосте, — вклонився гвардієць.

— Не варто, хлопче. Ми вже майже рідні. Підійди.

І Нейт попрямував до них. Люсі ж просто сиділа, закована в клятому ступорі. Їй було за це страшенно соромно, але вона не могла підвестися, наче якась незнана сила тримала її на місці. Раптом поруч з нею об лавку ляснув журнал, який сюди байдуже кинув Джон, перш ніж схрестити руки. Він лишився стояти біля Люсі позаду, і завдяки цьому вона принаймні не почувалася самотньою.

Нейт зупинився біля Анабель і потиснув руку її батькові. На обличчі Артура зблиснула широка усмішка. Джон же пильно слідкував за ними.

— Ух, який сильний. Хорошим герцогом будеш.

Хлопець здивовано перевів погляд на дівчину, відповідаючи:

— Це велика честь.

Анабель, взявши ціпок перед собою двома руками, ступила вперед.

— Тату, не треба.

— А що таке? — повів він до неї. — Я для кого палац будував? Будеш з цим парубком півднем заправляти. Там дуже гарно, тобі сподобається.

— Я ж нічого не знаю, — промимрила вона.

— Усе ти знаєш…

— Та заспокойся ти зі своїм півднем! — раптом втрутився Джон. — Ще встигнете про це поговорити. Ти чого з вороненям досі не привітався?

Вороненя. Він назвав її вороненям. Очі Люсі повільно піднялися туди, де зараз стояв командир гвардії, і вона не могла повірити, що ці слова пролунали з його вуст. Мало того, що він використав це прізвисько, так ще й тон, з яким він звертався до минулого короля, був настільки самовпевненим, що навіть Арон не смів так говорити з батьком. Повітря довкола наче стиснулося, коли Артур перевів очі на Джона. Його обличчя впало, а гвардійцеві було байдуже. Він лише роз’єднав руки, щоб скласти їх за спиною.

— Чи мені мариться, чи це й справді ти? — небезпечно тихо сказав Артур. — Ще не сконав, виродку?

Джон пирхнув з усмішкою:

— На відміну від тебе. — Він нахилив голову набік, ніби вивчаючи супротивника. — Непогану зовнішність обрав, до речі. Гарніше, ніж було до.

— От паскуда безчесна. — Артур ступив вперед, розкинувши руки. — Відійди від дитини, щоб я тебе дістав!

— Люсі, ходи до нас, — попросив Арон, насторожившись.

Вони хвилювалися за неї насправді більше, ніж вона сама. Якщо це й справді благодійник, то причини боятися не було. Благодійник завжди був на її боці.

— Тату, ти чого? Це дядько Нейта, — втрутилася Анабель.

— Я знаю, хто це, — відказав він. — Це бісів Джон Хілорі, зрадник корони й брат тієї скотини, що викрав тебе, мою донечку. — Артур повернув погляд на нього. — Він відповідав за варту в той день. Він мав нас захищати, а натомість зрадив. Це він відчинив ворота та впустив нападників у наш дім. Клятий виродок! Я обіцяю, ти за це життям відплатиш!

Руки Артура спалахнули таким насичено-червоним вогнем, що навіть Анабель раніше такого не бачила. А Джону було ні зимно ні гаряче, наче це й не йому зовсім погрожував минулий король. Він навіть руки з-за спини не дістав.

— Тату, заспокойся, — сказав Арон, вийшовши перед ним.

Артур трохи втихомирився та перевів погляд на Нейта.

— Ти син Родеріка? — запитав він з подивом і, здавалося, розчаруванням.

Нейт хотів відповісти, але його випередив Джон.

— Не діймай малого. Він за батька не відповідає.