Поліна Ташань - Хранителька темряви, Поліна Ташань

— Я й не збиралася, — сказала вона, видаляючи з голови всі запитання, які хотіла поставити, і залишивши тільки: — А де Анабель?

— Має бути у дворі з Нейтом. Там зараз генерали з гвардійцями знайомляться, а вона… — думка Марії враз обірвалася. — Чорт, хотіла сказати «спостерігає». По правді, не думаю, що їй там цікаво.

Люсі згадала ту масу людей в чорних формах на майданчику й захотіла дати собі по пиці, бо через зосередження уваги на тому, як Арон тримав її за руку, не додумалася роздивитися їх краще.

— Ех, ясно, я її проґавила, — видихнула вона, встаючи з місця. — Зустрінемось на обіді?

— Звісно. — Марія кивнула й усміхнулася на прощання. — Не забудь привести свого чоловіка.

Люсі зціпила зуби з усмішкою й почовгала звідси. За мить вона надворі вже йшла до лавки, на якій, схрестивши ноги та поклавши голову на плече Нейта, сиділа Анабель. Неподалік від них, на майданчику, вишикувалися випускники гвардії, перед якими керівник факультету Джон і другий командир Чарльз саме говорили з генералами. Люсі вже бачила ту трійцю в наметі військового табору. Попри серйозну гримасу пана Патчерсона, котрий з насупленими бровами розминав шию, розмова здавалася доволі дружньою.

Поклавши руку на ціпок, Люсі почала наближатися до лавки з-за їхніх спин. Вона йшла так тихо, що Нейт навіть не помітив, коли вона зупинилася біля них на відстані метра.

— На галявині біля криниці розцвіли ромашки, — говорив він до Анабель, яка тим часом лінькувато водила пальцем по його долоні. — Не хочеш сходити туди, замість цього безглуздя?

— Не хочу, — пробелькотіла вона. — Мені цікаво, коли Доріан побачить тут свого батька.

— Це ж ромашки. Такі пахучі, — наполягав Нейт таким м’яким тоном, що важко було повірити, що це говорив він.

— Як парфуми Люсі? — раптом випалила Анабель і повернула голову, так що вона побачила її усмішку. — Привіт, бешкетнице. Ти чого не вітаєшся?

— Привіт, — відповіла вона, ніяково усміхнувшись, і, переступивши лавку, сіла поруч з подругою. — Вас цікаво підслуховувати.

— Я й без зору бачу. — Анабель усміхнулася ще ширше і так щиро — Люсі давно не бачила її такою веселою. — Ти де мого брата загубила?

— Його Дараган забрала.

— Його величність має справи, — протягнула вона й злегка повернула голову до Люсі, хоча її нерухомі, посірілі очі лишалися на майданчику. — Як там підготовка до весілля? Сильно нервуєш?

— Останні дні все наче в тумані. Хоча я не хвилююся, просто не люблю великий свят, а тут ще й таке.

— Вбрання вже обрала?

Люсі пирхнула з усмішкою, опустивши очі на зарослу травою землю.

— Ні, хотіла з тобою порадитися.

Анабель здивовано скривилася.

— Обрати матеріал?

— Та ні. — Вона похитала головою, відчіпляючи ціпок від поясу. — Словом, у мене для тебе є подарунок.

У наступну мить Люсі взяла її руку й вклала в неї палицю.

— Це ціпок Рендалів, — впізнала вона, коли намацала ворону. — Та мені не треба…

— Я дещо змінила його властивості. — Люсі її перебила. — Спробуй стукнути двічі по голові пташки.

Анабель насупилася з нерозумінням, але зробила, як вона просила, — і раптом всі м’язи її обличчя попустилися, ніби вона прийшла на лекцію й несподівано дізналася, що це екзамен.

— Як ти це зробила? — запитала, повернувши ворону до Люсі, потім на майданчик, до Нейта, знову до Люсі.

Вона, задоволена своєю роботою, знизала плечима.

— Чари хранителя темряви. Якщо покладеш ціпок, випустиш або перекладеш його в іншу руку камінці знову згаснуть. Потім знову активуєш їх двома стуками, і так роби стільки, скільки захочеш. Обмежень немає. Звісно, повноцінний зір це не замінить, але, думаю, зайвим не буде.

— Я бачу, — радісно вигукнула Анабель до Нейта. — Бачу цією вороною.

— Ого. — Він здивовано опустив погляд на вирізану з дерева пташку. — Непогана штука для шпигування.

Анабель поклала ціпок на лавку й затиснула Люсі в обіймах. А вона вже й забула, які міцні в неї руки.

— Дякую.

— Це найменше, що я могла зробити.

— За те, що я вгатила тобі каменем по голові? — веселіше кинула вона.

— Саме за це, — засміялася Люсі.

Від розмови їх зненацька відволік вигук Арона, котрий ішов з головного корпусу, ведучи за собою ошатного, доброго з лиця чоловіка з невеликою борідкою, віком близько тридцяти п’яти. Люсі його не впізнавала. Анабель взяла в руку ціпок, але й у неї цей пан не викликав ніяких емоцій, крім відчуття невизначеності.

— Ви не уявляєте, кого я до вас привів, — усміхаючись, сказав Арон і пришвидшив ходу так, що незнайомець ледве за ним встигав.

Люсі мовчки чекала пояснень, а Анабель була менш терплячою.

— Хто це?

Арон нічого не відповідав. Він лише перевів погляд на наречену, і в його очах вона розгледіла полиск справжнього затишку. Вочевидь це був хтось більш важливий, ніж просто якийсь радник.