Агата Задорожна - Страви сердечні, Агата Задорожна

І дивувалася, як він взагалі ще міг триматися на ногах. 

Я рушила до нього швидким кроком, вже зовсім не переймаючись про те, що ж він подумає, коли побачить мене тут – у цій сукні, на балу, на який він мене, як виявляється, і не кликав. 

Я прикипіла поглядом до чоловіка, і тому не помітила жінку, що опинилася прямо на моєму шляху, зіштовхуючись з нею. Вона похитнулася, випускаючи з рук келих, і червона рідина полилася вниз, заливаючи мені сукню. Чи то принаймні мала б залити – та цього не сталося, бо дівчина м’яко махнула рукою, і краплі застигли в повітрі, так і не торкнувшись світлої тканини. 

– Вибачте! – вигукнула я, нарешті відриваючи погляд від Арденового силуету. Краплі ж тим часом від легкого помаху незнайомки зібралися в одну велику кульку та прослизнули назад до келиха, який сам собою відлевітував на найближчий столик. 

– Нічого, – голос дівчини прозвучав тихо, майже на межі чутності.

Я ступила далі, намагаючись її обійти, та тонка рука вхопилася у заполу спідниці, спиняючи мене. Я озирнулася – дівчина тримала тканину міцно, але не відривала очей від підлоги. 

– Я… – почала вона повільно. – Ви знайомі з паном Лор’єном? 

Її голос звучав невпевнено, але було у ньому щось надривне – наче від відповіді залежало щось справді важливе. Тому я кивнула навіть без сумнівів. А вже наступної миті незнайома красуня стискала мені руки, притискаючи їх собі до грудей. 

– Отямтеся, благаю! Тікайте від нього! 

В кутиках її широко розплющених фіалкових очей – прямо під колір сукні – виступили великі краплі сліз. Руки здавалися холоднішими за лід, а саму дівчину ледь не трусило. Я відразу ж стиснула її пальні та озирнулася – аби запримітити найближчу портьєру, за якою можна б заховатися. 

– Про що ви говорите? – запитала я, намагаючись обережно відвести дівчину далі від натовпу – ще не вистачало, аби нас підслуховували усі дворяни. Вже ясно, що в Кіріана Лор’єна була тут своя мережа непомітних шпигунок. 

Щойно ми опинилися у тіні темно-синьої штори, що приховувала нас від решти цікавих очей, дівчина затремтіла, як осиковий листочок. 

– Про Лор’єна! Про кого ж ще… 

Я насупилася. 

– А з ним що не так? 

Дівчина обхопила себе обома руками за плечі, наче їй раптом стало холодно – наче Лор’єн ховався за її спиною і невидимими джгутами магії не відпускав її від себе. 

– Я… не маю цього говорити. Тільки-но повернулася з Глейду, не знаю, що з ним зараз. Та ще кілька років тому… 

Вона почала плакати – зовсім беззвучно, і від того я тільки менше знала, як же їй зарадити. Все, що зуміла зробити – це пригорнути дівчину до свого плеча та погладити по спині. Вона ввіткнулася носом у пір’я моєї лебединої корони, та цей дотик її не тільки не заспокоїв, а лише зробив гірше. 

Крізь гикання і сльози вона вичавила: 

– Я теж була така. Теж… його пташкою. 

❄️❄️❄️Здається, Марі нарешті ось-ось відкриє для себе хоч одну таємницю цих двох впертих і загадкових чоловіків) Але як вона зреагує на правду?.. І чи хоч один з них зможе бути з нею нарешті чесним? А поки чекаєте наступного розділу (а він буде довгеньким), можете підписатися на сторінку, поставити вподобайку та написати коментар – мені буде надзвичайно приємно❄️❄️❄️