Агата Задорожна - Страви сердечні, Агата Задорожна

Розділ 60. Три запитання

Я збилася з кроку, але тільки на мить. Чи закохана я?.. Відповідь була очевидна, і я її знала, та ще й протягом тривалого часу. Але здавалося, що поки я не говорила цього в голос, мої почуття до Ардена ще можна було ігнорувати. Заховати подалі, аби вони не заважали працювати. 

– Невже це таке складне запитання? – вигнув брову Лор’єн. 

Танець закінчився, і він поволі відвів мене вбік. Дорогою перехопив служника, що ніс келихи, і передав один мені. 

– Для більшості людей – так, – відповіла я і зробила ковток. 

Чоловік поряд посміхнувся, не відриваючи від мене погляду. 

– Для більшості. Але ти… ти зовсім не більшість, пташко. Ти знаєш, чого ти хочеш. 

Я знала. Звісно ж, я знала. Але цей новий світ змушував мене хотіти надто багато – двох речей, які я ніяк не зможу мати водночас. І цукерня, і Арден – занадто для зайди-куховарки. Потрібно щось обирати. 

Але погляд Кіріана Лор’єна був гострим, і збрехати під ним було чомусь майже неможливо. Тож я відповіла:

– Так. Так, я закохана. Це те, що ти хотів почути? 

Я відчувала, як злість і сором підіймаються по шиї до лиця. А Ардена ще ж навіть не було у залі. 

Лор’єн трохи схилив голову, і щось невловиме у його виразі лиця змінилося. 

– А якби я сказав, що ні, ти б мені повірила? 

– Це твоє друге запитання? 

Чоловік роздратовано махнув головою, і його білосніжне волосся розсипалося по плечах. Тільки зараз я помітила, що серед пасом заховалися тоненькі кіски – дуже подібна зачіска до тієї, що зазвичай носив Арден. 

– Ні. Воно таке: чи Арден Елмор розповів тобі, що сталося з його дружиною Стефані?

Одне тільки ім’я Зеленої леді, здавалося, перетворилося на холодок і пробігло між нами. Цього разу я чомусь сумнівалася навіть більше. Я… здогадувалася про деякі речі. Вочевидь, шлюб між Стефані та Арденом був пристрасним, але не без падінь і непорозумінь. Якщо вже це саме Стефані закляла його так, що через стільки років після її смерті Арден все ще не міг навіть розділити зі мною поцілунок без того, аби прокляття не почало поглинати кожну чисту часточку його шкіри. 

Але сам Арден майже нічого з цього мені не говорив. Навпаки – наче намагався зробити все, аби я нічого не дізналася. 

–...Ні, – зрештою сказала я, споглядаючи залу через напій у келиху. На Лор’єна я намагалася не дивитися – бо вже уявляла, який він має вираз лиця. 

Та він мовчав – з хвилину чи навіть довше. Я ж тим часом обдивлялася гостей і помітила, що якась дівчина у бузковій сукні все зиркала то на мене, то на чоловіка поряд – і у її погляді не було зовсім нічого доброго. Вона видавалася чи то розлюченою, чи то наляканою – але не підходила ближче. Зовсім навпаки; наче намагалася злитися з натовпом, аби Лор’єн її не запримітив. 

Раптом Лор’єн опинився прямо переді мною. Мені довелося задерти голову, аби бачити його лице. 

– Тоді третє запитання: ти знала, що прокляття вб’є Елмора вже за… – він змовк, щось подумки підраховуючи. – За дев’ять днів? 

Я застигла так, наче кістки перетворилися на камінь. Що він говорив? Усі звуки та вогні зали раптом відійшли на тло, стали зовсім неважливими. Залишилося тільки відлуння Лор’єнового голосу: прокляття вб’є його. Вб’є за дев’ять днів. У день останнього балу, найважливішого – Середини зими.

– Що ти говориш? – я вхопилася долонею за каптан в чоловіка на грудях. – Що ти маєш на увазі? 

Лор’єн переді мною навіть не поворухнувся й не похитнувся: залишався стояти, як непорушна скеля, тільки опустив до мене свої непроникні очі. 

– То це – твоє перше запитання? – спитав він насмішкувато. – Чомусь я думав, що ти обереш послугу. Вважав тебе… практичнішою людиною. 

Я відступила на крок. Чи мала я справді попросити про послугу? Але як викинути з голови те, що Лор’єн щойно сказав? І знав же, що я поведуся на це, знав! 

– Я очікував, що Елмор тобі нічого не розповість. Така вже його натура, – Кіріан криво всміхнувся. – Брати. Але нічого й ніколи не давати натомість. 

Я розтулила рота, аби заперечити, бо мені таки було що сказати: Арден за місяць перебування у цьому замку зробив чимало і для нас, і для всіх людей у містечку неподалік. Та поки я надумала відповідь, Лор’єн вже розчинився у натовпі, як не бувало. 

Я озирнулася по сторонах, намагаючись вихопити його біле волосся чи світлий одяг, та марно – чоловіка як не бувало. Навів бурю, а тоді зник – я вже починала розуміти, що це його звичний стиль. 

Але… Мої очі самі собою заметалися залою – тепер у пошуках зовсім іншої фігури – високої і виснаженої, з чорним прокляттям, що захопило вже більшу частину тіла. Чи брехав Лор’єн? Як міг Арден нічого мені не сказати? Я ж-бо не вірила, що багатій міг знати про Арденове прокляття щось таке, що самому чаклунові було б невідомо… 

Я запримітила його на одному з балконів: Арден ховався за темною шторою, намагаючись здаватися непримітним. Він притулився потилицею до стіни і навіть зараз – коли його лице було зовсім маленьким у моїх очах – я бачила, наскільки йому погано. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍