Агата Задорожна - Страви сердечні, Агата Задорожна

Розділ 61. Драконова пастка

Дівчина у моїх обіймах продовжувала здригатися, а я наче застигла. Його пташкою? Живіт скрутило від злого передчуття, а корона з пір’я, яка до того здавалася надзвичайно легкою, тепер лежала на голові як важкий камінь. 

– Про що ти говориш? – прошепотіла я, і тепер сама ледь чула свій голос. Він став слабким і хрипким. 

Дівчина підвела до мене свої фіалкові очі. 

– Він називав мене зозулькою, – сказала вона тихо. Попри те, що в її очах читався страх, вона легко посміхнулася, щось згадуючи. – Теж привів на бал. Дав сукню і пір’яну корону. Я була… 

Вона змовкла на кілька митей. 

– Я була найкрасивішою дівчиною на тому балу. Як ви. 

Я прихилилася до найближчої колони і намагалася не думати надто багато. Чомусь дії Лор’єна відчувалися як зрада – нехай він мені нічого й не обіцяв. І нічого не був винен. Та, вочевидь, називати жінок пташками, кликати на бали й задаровувати дорогими сукнями для чоловіка було звичною річчю. 

Я вчепилася пальцями за поділ сукні, впиваючись нігтями у перлини та цінну вишивку.

– Хто ви взагалі?

Дівчина повернула до мене голову здивовано, наче зовсім забула про таку незначну деталь, як її ім’я. 

– Гелена Лессі. Третя донька барона Лессі. 

Я кивнула, хоч це ім’я й зовсім нічого мені не говорило. Дівчина, певно, помітила нерозуміння в моїх очах, бо додала:

– А ще… ще я була нареченою лорда Елмора. Аж поки не довелося тікати до іншої країни через нього. Через Кіріана Лор’єна. 

У її голосі звучала справжня злість, а сльози, що ще трималися в очах, почали поволі всихати. Я ж зацікавлено підняла брови і стиснула кулаки до болю: романтичне життя Ардена обростало все новими й новими подробицями, про які він мені не потурбувався навіть згадати. 

Виходить, в нього була не тільки мертва дружина, але ще й колишня наречена. Просто чудово. 

– Ніхто, звісно, не знав. То були фіктивні заручини, – Гелена махнула рукою, і водночас з цим гостра голка, що колола мені серце, наче зникла. Але я ще відчувала її присутність поряд: кожне слово леді Лессі могло стати новим ударом. 

– Фіктивні? – перепитала я. – Навіщо?

Дівчина прикусила губу. Вона кинула погляд туди, де стояв Арден, і я не могла не повернути голову за нею. 

– Він мені дуже допоміг – врятував від шлюбу з герцогом… Не буду говорити його ім’я, – в її голосі знову з’явився страх. – Але тоді йому було вже за сімдесят. І навіть мої батьки не могли йому відмовити. А лорд Елмор… мені навіть не потрібно було просити про допомогу. Він просто побачив, що вона мені потрібна і… зробив усе. 

В її голосі було стільки відданості та вдячності, що я мимоволі відчула гордість за Ардена – наче мала якийсь стосунок до того добра, що він робив. Наче він був моїм. 

– Арден… справді такий, – погодилася я. – Але до чого тут Лор’єн?

На лице Гелени повернулася блідота. 

– Він усе зруйнував. Усе. 

Вона знову схопила мене за руки. 

– Це щось між ними, я не знаю… Він почав до мене залицятися. Дарував подарунки, водив на бали, кожного разу приносив мені найкращі сукні. А тоді… Тоді розпустив чутки про те, що я невірна йому, що лорд Елмор мене начебто спокусив. 

Я завмерла і нарешті по-справжньому подивилася на дівчину. За нею залицявся Лор’єн, і вона щойно повернулася з Глейду – сусіднього невеликого королівства. Чи це могло значити, що саме вона?..

– А тоді він викликав лорда Елмора на дуель. Та лорд не міг би мене захистити – навіть якби він переміг, Лор’єн би відмовився від мене – він сам так мені сказав. Бо моя честь була… заплямована. 

Я затримала повітря і сильніше стиснула пальці Гелени. То он воно як. Виходить, Лор’єн таки збрехав. Про дуель, про втечу леді Лессі. Про те, що я була пташкою. Про свій інтерес до мене – і хто тоді знає, про що ще?.. 

– Лорд Елмор допоміг мені переїхати до Глейду. Влаштував мені там житло, навіть допоміг вступити до академії магії. Я йому довіку винна. І вдячна теж буду довіку.

Дівчина знову зиркнула на Ардена. Звісно, вона була в нього закохана – а як можна дивитися на Ардена, знати його, по-справжньому знати, і не віддати йому своє серце? 

Мені принаймні не вдалося. 

– Та я мала повернутися. І щойно оце помітила вас… Я не могла не розповісти. Не хочу, аби й вам довелося тікати. 

Вона востаннє стиснула мою руку – так сильно, що вона аж побіліла, а тоді відпустила і пригладила спідницю своєї сукні. Квіткової – леді Гелена була вбрана, як польовий дзвіночок. 

Виглядала молодою, невинною, щирою. Достойною леді – саме такою, що й потрібна Арденові. Бо про одне таки Лор’єн не брехав – лорди не брали за дружини кухарок. 

Гелена Лессі обережно визирнула з-за портьєри та прошепотіла, несміливо посміхаючись:

– Виносять торт, тож мушу йти. Хочу вхопити шматочок. А ви… бережіть себе, благаю. І тікайте. 

Вона пішла геть, задріботівши дрібними кроками і делікатними каблучками туфельок, а я залишилася стояти у затінку портьєри і не могла вдихнути на повні груди. Все, що розповіла баронова донька, ніяк не вкладалося в голові, а корона з пір’я наче стискалася на скронях, і голова невдовзі почала боліти. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍