Анна Лерой - Дім для Пенсі, Анна Лерой

Він такий самий, як вона? Він — також син мертвих батьків? Що за історія була в нього? І що ж Пенсі тепер робити з цим знанням? Сказати Тоннору правду про його коріння? Хто їй повірить! Але принаймні вона тепер хоча б трохи розуміє, що відбувається:

— Ти зжер величезну кількість відерсу. І це ти трясеш землю. Ти намагався скинути мене зі схилу, коли я знайшла крижане місто, і зруйнував підлогу в будівлі. Через тебе загинули люди, загинув Каравер! Ти мабуть хотів, щоб поміст під нами провалився, коли я вийшла рятувати того руїнника? А тепер що, ти викликав лавину і вбив усіх людей у лісі! Навіщо? О Предки, навіщо?! Ти хоч розумієш, що ти робиш?!

— Вони б усе одно померли. Невже ти думаєш, що з чудовиськами справді можна говорити?

— Можна, — киває вона впевнено. — Я ж говорю з тобою.

— Ти мені ніколи не подобалася, — криво посміхається Тоннор.

— Ти мені теж, — не залишається вона в боргу.

Він піднімає вогнестріл, але в цей момент вона вже готова, бо з розумінням його сутності, прийшла й впевненість у діях. Вона швидша за Тоннора. Камінь у її руці б'є без жалю. Чується хрускіт роздробленої кістки. Снаряд вогнестріла проходить осторонь від неї. Тоннор із криком падає, підтягуючи до себе ліву ступню. Пенсі вклала в цей удар багато сил, всі, які були, вдарила там, де захист черевиків найтонший.

— Я — обраний! — стогне він. — Ти не станеш мені на заваді!

— Так-так, як скажеш, — Пенсі за два удари серця знаходить кинутий Тоннором вогнестріл. Щоправда, її пальці неприємно зводить судомою від болю, бо цей божевільний їх віддавив, не жаліючи.

— Ти мене не зупиниш!

Земля розповзається під її ногами. 

«Звідки в нього стільки сили? Це несправедливо, що в нього є сома» — обурюється Пенсі й, відскочивши від чергової тріщини, знаходить поглядом Тоннора. Той якраз запихає щось собі до рота. Пенсі невдоволено скрикує. Листя, коріння та хоч гілки — що б він не їв, це треба зупинити. Якщо він зараз спричиняє стільки руйнувань, то що буде потім?

Ах, якби ж вона могла, як Халіс, спалити все... Но таких здібностей їй ніколи не осягнути, не вивчити. Вона — не карен, втім дещо в ній від них є. Пенсі доступні лише крихти здібностей, але вони відточені, перевірені і готові до використання. Наприклад, їй доступна здатність розрахувати свої дії і чужі реакції.

«Ну що тут поробиш?» — неуважно думає Пенсі: розбігається і кидається вперед, щоб збити Тоннора, який тільки-но піднявся на ноги. Він-то стоїть не так далеко від прірви. Хоч би пощастило!..

Так, як хотілося, не виходить: вона не промахується, просто Тоннор стійкіший, ніж їй здавалося. Він взмахує руками, робить три швидкі кроки і завмирає на краю скелі.

— Невдала спроба, Щасливице, — сміється він, і зблизька вона бачить, що його очі світяться якимось тьмяно-синім кольором. — Ти так і не зрозуміла мене, не осягнула моєї величі. Мені віддячила ця земля, вона вибрала мене і дала мені, звичайній людині, чудодійні сили. Тож померти від моєї руки також честь!

Пенсі морщиться від болю: камінь розповзається під її ногами, і ліва нога потрапляє в пастку, стискається всередині розколу. Гул дедалі наростає. Але вона збирається з силами і піднімає вогнестріл. Їй потрібно зовсім небагато: вистрілити і влучити. Не складно. Хоча вона ніколи по справжньому не стріляла в людей, цілилася, погрожувала, але не влучала.

— Непросто бути рішучою, так?

Тоннор показує їй на щось. Незважаючи на свою зосередженість, Пенсі повертається в той бік і на мить завмирає. Потім знову дивиться на Тоннора. Той впевнено і добродушно посміхається, стоїть собі на краю біля прірви, все так само тримаючи рюкзак із відерсом у руці. А на неї зверху, з гори, мчить каміння — багато гострого і важного каміння.

— Стріляй, — чує вона. Це не просто слово, це наказ, це беззаперечна вказівка. — Стріляй, не турбуйся ні про що. Зараз!

І вона натискає на спусковий гачок. Снаряд швидким спалахом встромляється в руку Тоннора — в ту, якою він тримає рюкзак. Тоннор здивовано округлює очі і випускає відерс. Він скрикує від болю, але й водночас усміхається, бо впевнений у тому, що контролює ситуацію. Мовляв, смикайся, поки можеш, це не триватиме довго.

Але наступної миті Тоннора охоплює полум'я — яскраво-руде, грізне. Воно просочується в його екіпіровку, димить на волоссі, повзе по тканині, пожирає все, до чого добереться. Тоннор кричить, змахує руками, кружляє на місці, оступається і зникає, впавши в порожнечу.

Пенсі не встигає здивуватися або усвідомити побачене. Перше каміння, що мчить з гори, встромляється в її тіло. Воно маленьке, мілке, але гостре, завдає неприємного болю, навіть піщинки колють ніби голками. Вона звісно намагається захистити обличчя і бік. Чи виживе вона, коли полетять масивні кам'яні брили?

— До землі! — лунає новий наказ, і важке тіло придавлює її, прикриваючи від каміння. У вузьку щілину між чужим боком і рукою вона бачить уламки, розміром вже з її голову, які пролітають повз, одяг з щільної перламутрової тканини і пасма вишневого волосся. Вона смикається, щойно розуміє, хто намагається її захистити.

— Як?! — хрипло запитує вона, не ховаючи свого здивування.

— Лежи тихо, — повільно вимовляє Халіс. Це точно він, його голос вона ніколи не забуде.