Щепан Твардох - Морфій

І зненацька замовкла. А я зрозумів, що це важливо. Важливіше, ніж Польща, німці, угорці, жиди разом узяті. Важливіше, ніж війна. Важливіше, ніж наша конспірація, остаточна перемога чи остаточна поразка, важливіше, ніж мій бойовий шлях, і Хрест Хоробрих, і Залізний, і німецький мундир, і польський смокінг, який зараз на мені. Дзідзя і той її угорець, котрий її не хотів.

Немає нічого важливішого, нічого більшого.

— Побачишся з ним зараз?.. — запитав я так само тихо, як вона говорила.

— Ні. Нащо?

— Ходімо звідси.

Дзідзя трохи непритомно киває, погоджується. Прошу рахунок. Польські офіцери, хилитаючись, виходять, заплативши, залишили великі чайові. Розмір чайових не тішить вусатого кельнера, як же так, панове офіцери марнотратні, хіба не люблять свою вітчизну? Не люблю я тебе, вусатий кельнере. Але все одно залишаю великі чайові, виходимо. Ніч холодна, але йдемо пішки.

Спотикаємося, тож обіймаємось і далі спотикаємося разом, а Дзідзя раптом спиняється і починає плакати.

— Що, люба, що?.. — белькочу я.

А вона показує на парк, зарослий молодими деревами.

— Табан тут був, так воно називалося, такий райончик, забитий і дуже гарний, хатинки, кнайпи, борделі, цигани грали… Я ще пам’ятаю, як була тут уперше, десять років тому, я тоді була такою гарно вихованою панянкою, але втекла і пішла гуляти, циганка мені ворожила і наворожила, що колись мене вб’ють серби, що я буду нещасна, але матиму багате життя, таке, що й двадцятеро іноді не переживуть, дурна циганка. А вони все зруйнували.

Дзідзя плаче, тож я обіймаю її ще міцніше, бо знаю, що вона не за тим Табаном плаче, але за своїм коханням, за своїм угорцем, котрий її не хотів і котрому дружина подарувала сина, хоч і мала вузькі стегна.

Спускаємося вниз, до річки, до мосту Єлизавети, йдемо бульваром серед світел, нормальні люди серед нормальних людей, п’яний чоловік у смокінгу з п’яною елегантною жінкою, немає війни, у нас уже також немає війни, але не так, як тут, тут немає німців, є тільки мій німецький мундир, є Бальдур фон Штрахвіц, віддав його в чистку, тож його зараз, мабуть, ошпарюють парою, мого батька Бальдура, і чистять щіткою, і вішають у моїй шафі, він сіро-зелений, добре викроєний для його тіла, для мого тіла, з орденами, до шафи.

Готель, ліфт, номер. Дзідзя вже не плаче. Я б хотів її поцілувати, її вуста шукають моїх вуст чи не шукають моїх вуст? Але не так; так не хочу, я так не хочу, коли твереза, то гордує мною, а п’яна буде моя, так не хочу, тож сідаю в крісло і тягнуся до пляшки, наливаю коньяк у два келишки, на коня, на дорогу, на день і ніч, дороги, щасливої дороги, бо про Хохола і стрілянину я вже не пам’ятаю, і Дзідзя теж не пам’ятає, ніби й не було нічого, тож я сідаю, за пляшкою сягаю, наливаю, подаю і сам сідаю в кріслі навпроти.

— Наше здоров’я, моя товаришко-супутнице, — кажу я.

Дзідзя дивиться в келишок затуманеним поглядом, потім виклично дивиться на мене, але не знаю, на що мене викликає, після цього вона одним духом перехиляє чарку й осідає в кріслі тільки для того, щоби знагла з нього зірватися, затискаючи вуста, і біжить до ванної. Я знаю, що не слід, що я не маю, але біжу за нею, притримую її волосся, коли вона ригає в унітаз, подаю воду в склянці, щоб почистити зуби, вона полоще вуста, бачить себе в дзеркалі, бачить мене в дзеркалі, відвертається, раптом твереза або ніби твереза.

— Вийди, прошу. Але ще не лягай, — шепоче.

Тож я виходжу, сідаю в кріслі. Уже не тягнуся до коньяку, вже не маю сили пити, вже не хочу пити. Подорож, щасливі таблетки, досі не знаю які, коньячок із пляшечки, вино, палінка, знову коньяк, досить.

Встаю, до вікна. За вікном міст, його ілюмінована парабола поміж берегами, десь там старіє світ, з-над Дунаю імла, і в тій імлі розпорошені сяйливі кулі ліхтарів і лінії лампочок на мості, теж розпорошені. Світла автівок. Трамвай.

— Хочеш мене, Константи?

Повертаюся. Дзідзя стоїть у дверях у білизні, у панчохах.

— Хочу. Але не так… — відповідаю, і сам дивуюся власним словам, і раптом боюся, що ці слова зачепили її, але дивлюся на неї і бачу, що не зачепили.

Підходить до мене, обіймає, її худі руки навколо моєї шиї. Я знаю: то не прелюдія, вона мені не віддається цими обіймами. Але водночас це й не сестринські обійми, в цих обіймах, у тому, як вона мене стискає, є якась еротика чи то обіцяння чогось еротичного.

— Дякую. Ти чудовий, — шепоче мені на вухо і цілує мене в щоку. І відпускає. І йде до себе, а я залишаюся, і раптом вимикається світло, і я відчуваю, що мушу вкластися, тільки от ледве що можу зняти піджак, кидаюся на ліжко і не засинаю, тільки занурююся в несвідомість, ніби тону в багні. Я вже не думаю ні про Дзідзю, ні про матір, ні про батька.

Світлий прямокутник вікна, ліпнина на стелі, люстра, усе кружляє наді мною, аж доки нарешті розчиняється в задушливій, важкій чорноті.

Розділ XIII

Мені болить голова, я відчуваю млість, у животі крутить, треба негайно піти в туалет, але перспектива набути вертикального положення мене просто жахає, тому я лежу отак у півсні із заплющеними очима, зайнятий лише тим, що хочу ригати, і відчуваю, як пече голова. Потім пригадую собі про аспірин у ванній, тож нарешті встаю, дивлюся на годинник: одинадцята. Я спав до одинадцятої. Глитаю той аспірин, запиваю водою просто з крана і в душ. Після душу трохи краще. Голюся. Щіточка й порошок, чищу зуби. Загортаюся в купальний халат і виходжу в салон.

Дзідзя вже тут, сидить за кавою, білим хлібом і звареними накруто яйцями.

— Добридень, — кажу я, несміливо й невпевнено: у собі самому, у тому, що був учора, я не впевнений, не впевнений у власній та її пам’яті, але все ж коли її бачу, то знаю: ні, нічого не сталося, я її навіть не поцілував, чи то добре, чи то недобре, не знаю.

— Добридень, Константи, — відповідає, прояснівши, ніби й справді рада мене бачити. Може, вона й справді рада мене бачити. — Поснідай зі мною, будь ласка.

Справді рада мене бачити. Сидить в елегантному, майже старосвітському пеньюарі, намащує окрайчик хліба медом і всміхається мені. Насправді? Мабуть,