Джон Максвелл Кутзее - Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее

сидите й не друкуєте їй одного довгого листа за іншим, сторінку за сторінкою, щоразу наприкінці зі словами «Щиро Ваш». Ні, ви пишете листа власноруч, справжнього любовного листа й відправляєте їй із букетом червоних троянд. Але потім подумала собі: можливо, ці голландські протестанти саме так і поводяться, коли закохуються: розважливо, нуднувато, без вогню, без витонченості. І, безперечно, саме такими і були б його акти кохання, якби він мав коли-небудь шанс.

Я відкладала ті листи й нічого не казала про них дітям. То була помилка. Я могла б легко сказати Марії Реґіні, що «твій містер Кутзее написав мені листа й вибачився за неділю. Він згадав, що втішений твоїми успіхами з англійської мови». Але я мовчала, і це кінець кінцем призвело до великого клопоту. Думаю, навіть сьогодні Марія Реґіна і не забула, і не простила мені.

Містере Вінсенте, ви розумієте такі речі? Ви одружені? Маєте дітей?

— Так, одружений. Ми маємо одну дитину, хлопчика. Наступного місяця йому виповниться чотири роки.

— Хлопці інші. Я не знаю хлопців. Але я скажу вам одну річ, entre nous[66], якої ви не повинні повторювати в своїй книжці. Я люблю обох своїх доньок, але Марію я любила по-іншому, ніж Жоану. Я любила її, а водночас була й дуже критична до неї, поки вона росла. До Жоани я ніколи не ставилася критично. Жоана завжди була дуже проста, дуже пряма. А Марія була чарівницею. Вона могла — ви вживаєте такий вираз? — обкрутити чоловіка навколо пальця. Якби ви бачили її, ви б знали, що я маю на увазі.

— Ким вона стала?

— Тепер вона вже в другому шлюбі. Живе в Північній Америці, в Чикаго, зі своїм чоловіком-американцем. Він адвокат в адвокатській конторі. Думаю, вона щаслива з ним. Певне, вона вже змирилася зі світом. Раніше в неї були особисті проблеми, про які я не розповідатиму.

— Ви маєте її фотографію, яку б я міг, можливо, помістити в книжці?

— Не знаю. Я подивлюся. Побачу. Але вже пізно. Ваш колега, мабуть, утомився. Так, я знаю, як воно — бути перекладачем. Зовні видається легко, а насправді треба всякчас бути пильним, не можна розслаблятися, мозок утомлюється. Тож ми зупинимося тут. Вимикайте свій апарат.

— Ми можемо поговорити знову завтра?

— Завтра незручно. А в середу можна. Це не така вже довга розповідь — розповідь про мене і містера Кутзее. Мені шкода, якщо я розчаровую вас. Ви проїхали таку далеку дорогу, а тепер бачите, що не було палкого любовного зв’язку з танцівницею, просто коротка закоханість — ось яке слово я б ужила, — коротка однобічна закоханість, що ніколи нічим не стала. Приходьте в середу на цю саму годину, я пригощу вас чаєм.

[ПРОБІЛ]

— Ви запитували минулого разу про фотографії. Я шукала, але виявилось так, як я думала. Я не маю жодної фотографії з тих років у Кейптауні. Проте дозвольте мені показати вам оцю. Її зняла моя сестра в аеропорту в день нашого прибуття в Сан-Паулу, вона приїхала зустрічати нас. Ось ми, всі троє. Це Марія Реґіна. Там стоїть дата — 1977 рік, їй вісімнадцять років, пішов уже дев’ятнадцятий. Як бачите, дуже гарна дівчина з чудовою фігурою. Це Жоана, а це я.

— Ваші доньки досить високі. Їхній батько був високий?

— Так, Маріо був високий. Дівчата не дуже високі, просто видаються високими, коли стоять поруч зі мною.

— Що ж, дякую, що показали. Чи можу я взяти її і зробити копію?

— Для вашої книжки? Ні, я не можу дозволити цього. Якщо ви хочете мати Марію Реґіну в своїй книжці, ви повинні самі її спитати, я не можу говорити за неї.

— Я хотів би помістити це фото як зображення вас трьох разом.

— Ні. Якщо ви хочете фотографії дівчат, ви повинні спитати їх. Щодо мене, я вирішила, що ні. Її хибно витлумачать. Люди гадатимуть, ніби я одна з жінок у його житті, але такого ніколи не було.

— Але ви мали значення для нього. Він був закоханий у вас.

— Це ви так кажете. Але річ у тому, що він, якщо й кохав, то не мене, а якусь фантазію, яку вимріяв у своїй голові й назвав моїм ім’ям. По-вашому, мені б лестило, що ви хочете помістити мене в своїй книжці як його коханку? Ви помиляєтесь. Для мене цей чоловік був не відомим письменником, а тільки шкільним учителем, шкільним учителем, що навіть не мав диплома. Отже, ні. Ніякої фотографії. Що ще? Що ще ви хочете, щоб я розповіла?

— Минулого разу ви розповідали про листи, які він писав вам. Я знаю, ви казали, що не завжди читали їх, і все-таки, може, ви трохи пригадуєте, про що він писав у них?

— Один лист був про Франца Шуберта, знаєте, Шуберта, музиканта. Він казав, що, слухаючи Шуберта, він навчився однієї з великих таємниць кохання: як можна сублімувати кохання так, як хіміки колись сублімували прості субстанції. Я запам’ятала той лист через слово «сублімувати». Сублімувати ниці субстанції: ці слова не мали для мене сенсу. Я подивилася значення цього слова у великому англійському словнику, який була купила для дівчат. Сублімувати: нагрівати щось і видобувати його сутність. Ми маємо таке саме слово і в португальській мові — sublimar, проте воно не дуже поширене. Але що це все означало? Що він сидів із заплющеними очима, слухав музику Шуберта, поки його мозок палав коханням до мене, і його проста субстанція перетворювалася в щось вище, щось духовніше? То була дурниця, гірше, ніж дурниця. Це не спонукало мене любити його, навпаки, змусило відсахнутися від нього.

Саме завдяки Шуберту він навчився сублімувати кохання, казав він. Тільки після зустрічі зі мною він почав розуміти, чому музичні рухи називають рухами. «Рух у спокої, спокій у рухові» — ось іще одна фраза, яка приголомшувала мене. Що він мав на увазі і чому він писав мені такі речі?

— У вас добра пам’ять.

— Так, із моєю пам’яттю все гаразд. А от тіло — інша річ. У мене артрит кульшових суглобів, ось чому я ходжу з ціпком. Цю хворобу називають прокляттям танцівниць. А біль — ви не повірите, який біль! Але я добре пам’ятаю Південну Африку. Пам’ятаю квартиру, де ми жили у Вінберзі, і куди містер Кутзее приходив пити чай. Пам’ятаю і гору — Столову гору. Квартира