Стефані Маєр - Аптекар

class="p1">Карстен у двері не стукав; просто став перед ними. Чекаючи, немов щойно подзвонив у ці двері.

За мить потому вони розчинились. Чоловік, який відчинив двері, був зодягнений у такий самий костюм, як у Деніела, тільки на цьому чоловікові він був новісінький, ще й виблискував. Він був нижчим за Деніела й ширшим у плечах. А під лівою рукою мав помітний горб.

— Сер, — мовив чоловік і привітався з Карстеном. У нього було коротке густе волосся, і Алекс помітила, що він, певно, почувається більш як удома, коли носить мундир. Однак його зовнішність теж є частиною маскування. Мундири були б знизу.

— Мені негайно потрібно побачитися з Діверзом.

— Слухаюсь, сер, він попереджав, що ви їдете. За мною.

Солдат, різко розвернувшись, закрокував усередину.

Вона зайшла слідом за Деніелом в офісне приміщення брудно-коричнево-жовтого кольору; сірий килим, кілька тісних офісних місць, відмежованих загородками, кілька незручних стільців. Двері важко зачинились за її спиною, зловісно клацнувши. Безперечно, хтось досі за ними спостерігає; вона не насмілилась озирнутись і поглянути на замок. Вона мала сподіватись, що він призначений для того, аби не впускати, а не для того, щоб не випускати.

Солдат різко повернув у тьмяний коридор, провів їх повз кілька темних кімнат із розчиненими настіж дверима й зупинився біля дверей з табличкою ПРИБИРАЛЬНИЙ ІНВЕНТАР. Засунувши руку в лівий рукав, він добув спіральний дріт із ключем. Відімкнувши двері, провів усіх усередину.

Кімната була погано освітлена: палала тільки вивіска запасного виходу над дверима, навпроти тих, у які вони увійшли. Уздовж стіни стояли цеберки та швабри, мабуть, для замилювання очей. Солдат розчинив двері запасного виходу, за якими показалась вкрита металом кабіна — ліфт. Вона мала б очікувати цього. Сподівалась, що Деніел пильнує свій вираз обличчя.

Вони долучились до солдата в ліфті. Коли вона повернулась обличчям до дверей, помітила, що в ліфті лише дві кнопки. Коли він натиснув кнопку один, вона відчула, як вони враз почали спускатись. Вона не знала напевно, але здавалось, щонайменше на три поверхи вниз. Не те, щоб необхідність, але, безперечно, з пантелику збиває. Незважаючи на те, що цю будівлю не використовували для таких допитів, які проводила вона, одначе, за процедурою, все одно слід змусити допитуваного почуватися стривожено та ізольовано.

І спрацювало. Вона відчула, як обидва відчуття в ній наростали.

Ліфт рвучко зупинився, розчинивши двері в яскраво освітлене фойє. Скидалось на пост охорони в аеропорту, тільки не такий залюднений і безбарвніший. Ще двоє чоловіків, цього разу в синіх армійських мундирах, та стандартні металодетектори за низькою стійкою та пласкими маленькими пластиковими піддонами для пряжок і ключів.

У цій кімнаті камери стеження були на видноті.

Карстен вийшов уперед, нетерплячий та впевнений у собі. Поклавши телефон у піддон, висипав жменю дрібних грошей. Пройшов крізь квадратну раму. Деніел швидко пройшов за ним, виклавши ключі від авто в інший піддон, потім, перш ніж забрати свої ключі, забрав речі Карстена й передав йому.

Алекс підкотила скриньку з інструментами, поставивши її обабіч детектора.

— Боюся, вам доведеться обшукати все вручну, — мовила вона, проходячи крізь раму. — У мене безліч металевих знарядь. Прошу, пильнуйте, деякі з них биткі, а деякі — під тиском.

Солдати перезирнулись, не приховуючи своєї невпевненості. Поглянули на понівечене обличчя, потім на скриньку. Вищий схилився, щоб розчинити верхню шухляду, а нижчий знову витріщився на її обличчя.

— Прошу, будьте обачні, — знову застерегла. — Це особливі шприци.

Нижчий наразі спостерігав, як вищий добув тацю зі шприцами, під якою стояла така сама таця. Він обережно поставив її на місце, не перевіряючи решту. Відчинив другу шухляду, зиркнув на напарника. Потім на Карстена.

— Сер, нам не можна пропускати далі зброю.

— Певна річ, мені потрібні будуть мої скальпелі, — мовила Алекс, дозволивши, щоб у її голосі проступила дрібка роздратування. — Я не збираюсь у вас гратися в інтернів.

Солдати знову підвели на неї очі, їхні погляди почали сповнюватись розумінням.

Так, — хотіла вона сказати. — Я саме такий гість.

Мабуть, вони прочитали її слова за виразом обличчя. Високий випростався.

— Ми попросимо на це дозволу, — повернувшись на підборах, він попростував крізь подвійні металеві двері, що розташовувались за спинами солдатів.

Карстен протяжно та виснажено видихнув, схрестивши руки на грудях. Алекс нап’яла нетерплячого виразу. Деніел стояв, випроставшись, за правим плечем у Карстена з незворушним обличчям. Він добре тримається. Ніхто взагалі на нього уваги не звертає. Для солдатів він лише один із безіменних носіїв кейсів, і саме такої реакції вона сподівалась. Щодо цього Вал цілком мала рацію — вона значно більше привертала б їхню увагу.

Лише за кілька хвилин двері відчинилися знову. Високий солдат повернувся разом із двома чоловіками.

Хто з них Діверз — збагнути було легко. Він був нижчий і кістлявіший, ніж здавалось за голосом, але рухався неприховано владно. Він не дивився, куди підуть інші чоловіки; він знав, що вони ходитимуть навколо нього. На ньому був добре скроєний чорний костюм, на кілька тарифних розрядів вище за ціною та стилем порівняно з тими, що носили Деніел та охоронець на дверях. У нього було посріблене волосся, утім, досі густе.

За неформальним виглядом чоловіка за спиною Діверза Алекс здогадалась, що це — допитувач. На ньому була зім’ята сорочка та штани, як у медбрата. Його рідке брунатне волосся було жирним та скуйовдженим: під почервонілими очима виднілись добре помітні мішки. Попри те, що в нього, безсумнівно, був довгий день, його очі запалали, коли дивився на її білий халат, її скриньку з інструментами і піддон зі скальпелями, що досі були на видноті.

— Що це таке, Карстене? — заревів він.

Але ані Карстен, ані Діверз на нього й очей не звели. Бо зосередили увагу один на одному.

— Що це ти собі надумав? — спитав Діверз рівним тоном.

— Я не дозволю цьому халтурнику вбити допитуваного, коли в мене є кращий варіант.

Діверз уперше глянув їй в обличчя. Вона намагалась випромінювати спокій, відчуваючи, однак, як її серце виривається з грудей, поки він її оглядає, затримавши погляд на її ушкодженнях.

Він повернувся до Карстена.

— І де ж це ти раптом знайшов цей кращий варіант?

Принаймні, він не впізнав її одразу. А на Деніела навіть не глянув. Двоє чоловіків знову зосередились один на одному, антагонізм пробігав між ними, як електричний струм.

— Я працював над альтернативою, аби врятувати програму. А цей альтернативний варіант уже довела, що вона вкрай здібна.

— Чим довела?

Карстенове підборіддя на кілька сантиметрів сіпнулось угору.

— В Улудере.

Здавалось, що при цьому слові