Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Фантастика » Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь 📚 - Українською

Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

310
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь" автора Роберт М. Вегнер. Жанр книги: Фантастика / Фентезі.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 129 130 131 ... 156
Перейти на сторінку:
ціллю атак.

— Неможливо, вугіллям не вдасться намалювати чогось із такою Силою.

— Скажи це їй. Еккенгарде, зазирни на найнижчу полицю, ага, саме туди. Отой пакунок, закутаний у шкіру. Не виймай його, просто зламай печатку й поволі розгортай.

Щур підійшов до шафи, зазирнув, зламав печатку й почав розгортати. Усередині знайшов дошку. Звичайний шматок дерева, завширшки в півтори стопи, завдовжки у дві, завтовшки в півпальця. Дошка була пропалена наскрізь, а рештки малюнку визирали з-під краю овальної дірки якимись дивними, покрученими формами. Дерево здавалося крижаним на дотик.

— Залишися там, — просичав Вельґеріс, розширеними очима вдивляючись у шматок деревини. — Що воно?!

— У цю шафу вплетено потужні заклинання, — Ґентрель розвернувся до Еккенгарда. — Якби не вони, за чверть години нам довелося б покинути кімнату. Це один із ескізів, які були створені відразу після початку справи. Майже п’ять років тому. Тоді ми були ще наївні, тож дали їй для малювання шматок дошки, Якби цей шматок був більшим, хтозна, може, ми ніколи не вийшли б із замку живими. Людина, яка першою побачила той малюнок, загинула. Якщо конкретніше — її втягнуло всередину малюнку. Коли ми її знайшли, назовні стирчали лише п’ятки. Щось засмоктало її та пожерло. А потім спробувало вийти. Я був там, ми більш-менш розібралися в ситуації, коли п’яти відпали, а дерево почало вигинатися. Я бачив лише фрагмент цього «чогось», перспектива була такою, наче людину намалювали, дивлячись на неї згори та ще й у напівмороці. Але це точно не була людина. Нам пощастило, що тут були троє чародіїв — бачиш, як ми серйозно до цього ставилися. Вони кинули на ту дошку все, що мали, і може, саме завдяки цьому ми досі живі. Відтоді ескізи створюють лише на папері. Бо як тільки Сила починає крізь нього текти, він горить або розпадається в пил. Але навіть так, — він ткнув у листок, — малюнок достатньо потужний, щоб упливати на розум.

— Ці малюнки — це переходи. Ворота… хто…

— Ім’я, — обірвав його Ґентрель. — Тільки справжнє.

— Фернель Кесавен.

— Писар у відділі засобів. Добре.

— Такі малюнки, — Хорт перевів погляд зі шматка паперу на дошку і назад. — У нас є кілька легенд про людей, які вміли малювати ворота до інших місць. Причому легенд не наших, а тих, які ми успадкували від тих, хто краще пам’ятав старі діяння… Хто їх намалював?

— Я покажу тобі. Еккенгарде, загорни це знову, пізніше накладемо печатку. І сховай малюнки.

Вони встали з-за столу. Загортаючи дошки в шкіру та пакуючи листки в шафу, молодший Щур крадькома кинув кілька поглядів на Вельґеріса. Їхній гість здавався здивованим — але й переляканим. Це не давало відчувати задоволення. Якщо Другий Хорт Імперії почав боятися, то такий малий Щур, як він, повинен відшукати собі дуже глибоку і дуже темну криївку.

Він уже здогадався, куди вони підуть. До другої вежі, тієї, із замурованими та заґратованими вікнами. Ставало дедалі цікавіше.

* * *

Вони нікуди не вирушили. Коли надійшла ніч, дівчина загорнулася в шматок матерії та сіла на пісок, спираючись спиною об стіну. Задерла голову, подивилася на небо.

— Стільки зірок… І небо таке глибоке. Ніяк не можу на нього надивитися.

— Що тепер? Чому ми нікуди не йдемо?

— Ти став балакучим. Рий з іншого боку.

— Де?

— Біля муру. Маємо відкрити принаймні шість стоп. Цього повинно вистачити. Біля північного кінця знайдеш те, що має тобі допомогти.

У вказаному місці під піском, за кілька стоп від поверхні, він знайшов уламки глиняного жбана. Здається, дівчина приготувалася на всі випадки. Глиняні фрагменти були розміром зо дві його долоні. Він почав копати приблизно посередині довжини муру. Пісок був дрібний, м’який та легкий, осипався назад у яму, але Йатех не переривав праці. Коли від заходу сонця минула десь година, стало холодно, і він був вдячний за рух і зусилля, які розігрівали та давали змогу не думати. В історії світу, яку знали народи іссарам, не було розповідей про річки, які текли пустелею, яка колись була родючою долиною. Була інформація про те, що Лааль Сіроволоса подовжила гірський ланцюг, щоб стримати легіони Проклятих, які на неї перли. Начебто вона мало не заплатила за це життям одного із семи своїх авендері. Але оповідання іссарам не згадували про народи, які тут жили, орали землю й любили це місце настільки, що їхні духи не покинули його навіть після їхньої трагічної смерті. Предки його колишнього племені тоді билися в інших місцях, і трагедія якогось народу рільників їх не обходила. Може, вони навіть знали про них, щось чули, але не вважали за потрібне засмічувати власну історію такими неістотними спогадами. Богиня струсонула основу світу і створила гори — о, так, про це варто сказати в легендах. Богиня змінила русло річки і вбила кількадесят тисяч людей, а сотні тисяч інших прирекла на вигнання — а кого це обходить? То були часи, коли стотисячні міста палали у вогняних грозах, бо треба було розширити шлях для армій. Світ боровся за виживання, еге ж? Не було нічого важливішого.

За дві стопи від поверхні пісок змінився. Став більш втоптаним, твердішим, немов змішаним із глиною. Один із уламків, надто різко увіткнутий, зламався навпіл. Йатех сповільнився, але копання все одно йшло швидко, бо пісок уже не осипався, як раніше.

Він працював. Ще трохи — і вони отримають свої шість стоп відкритої стінки. Нарешті він зупинився. Стояв у ямі біля муру — і його голова не визирала з-за краю. Мабуть, про це і йшлося.

Він обійшов мур і зупинився біля дівчини.

— Я закінчив.

Вона підвела голову, а він відчув, як у нього стискається шлунок. Знову ця чужість, паскудна, напівтваринна, яка визирала з очей і змінювала риси її обличчя.

— Добре, — прохрипіла вона. — У нас іще є час.

— Що тепер?

Вона кинула йому згорток. Мала баклага та кілька сухарів.

— Напийся. Поїж. Чекай.

— Чого саме?

— Поки відкриється прохід.

* * *

Ричання рвало простір на клоччя, вдиралося в мозок, змушувало тремтіти кістки. Вона лежала на траві, втуливши обличчя в землю та щосили репетуючи. Відчувала, як ґрунт під нею тремтить та тріщить, наче драна на шмаття сорочка. Сльози на її обличчі змішувалися зі шмарклями та багнюкою.

Хтось спіткнувся об неї, перекинувся. Алавен. Коли вона вставала, щоби підповзти до нього, на неї наштовхнулася й перекинулася наступна особа. Вони покотилися в плутанині рук та ніг, вереск, який вибухнув поряд із її обличчям, був голоснішим за ричання збожеволілого світу. Вона ледве

1 ... 129 130 131 ... 156
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"