Себастьян Фолкс - Пташиний спів

артилерією — їм запізно повідомили про другий наступ, — а хтось зістрибнув у траншею прямо назустріч смерті. Стівен пробився через дроти та скочив униз прямо на тіло якогось німецького капрала з відтятими вибухом ногами. Він був ще живий та спробував відповзти у безпечне місце. Солдати намагалися збиратися групами і просуватись одразу в обидва боки траншеї — так вони завжди будуть прикриті з тилу, — але туди постійно стрибали нові солдати, і не можна було кидати гранати через траверси, щоб не вбити когось із своїх. Вибору не було — доводилося наосліп завертати за кожен наступний поворот. Перші двоє чи троє солдатів слугували знаком для тих, хто йшов слідом. Стівен дивився, як знавіснілі чоловіки по тілах своїх товаришів рвуться уперед, очищають одну ділянку траншеї за іншою та штовхають один одного, вирішуючи, хто піде першим. Вони тримали лише своїх братів, друзів в голові; вони були гальванізовані страхом. Вони вбивали із задоволенням. Вони не були нормальними.

Ранок завершувався, і вони вже зайняли другу траншею. Стівен відправив окрему групу вниз каналом, аби ті окопалися проти контратаки ворога. Тепер потрібно лише протриматися до полудня, до прибуття підкріплення, яке захистить їх з іншого флангу.

Стівен не міг дивитися на німців, і намагався відправити їх на британську лінію якомога швидше. Незважаючи на продовження обстрілу, знайшлося чимало добровольців їх супроводжувати. Більшість солдатів вважали, що успіх на двох лініях — це межа їхнього везіння. Крім того, після п’яти напружених годин хотілося добре відпочити. Стівен із заздрістю дивився, як їхні стомлені спини віддаляються в напрямку рідних окопів.

На мить ворог трохи послабив обстріл і потім знову посилив. Били, в основному, по правому фланзі — німці поливали їх з кулеметів, розташованих незрозуміло де, та з гранатометів. Стівен навіть не встиг насолодитися проривом, коли почалася облога. Зигзагоподібна конструкція траншеї унеможливлювала дізнатися солдатам, що відбувається далі кількох ярдів, але звуки контратаки не передвіщали нічого хорошого.

Він зрозумів, що справа від траншеї насувається навала, а найвіддаленіші вогневі бухти або були евакуйовані, або ж просто замовкли.

Опівдні він виліз драбиною на бруствер і глянув у бік лісу, сподіваючись побачити підкріплення. Там нікого не було. Стівен стрибнув назад у траншею та знайшов перископ. Він подивився назад, у нейтральну зону — там теж було порожньо, крім шеренги полонених у далечині, яких вели до окопів. Стівен заплющив очі та тихо зітхнув у вирі обстрілу. Він мусив знати. Він міг би здогадатися.

Командир взводу на прізвище Сіблі закричав йому у вухо. Він хотів знати, коли прибуде підкріплення.

— Нікого не буде. Вони не прийдуть! — прокричав Стівен йому у відповідь.

— Чому? — беззвучно запитав Сіблі.

Стівен не відповів.

За годину німці увірвалися в дальній кінець траншеї, і всі посунули в рукопашну. Невдовзі командир роти «Б» наказав своїм солдатам відступати у передову траншею ворога, яку вони зайняли зранку. Перелазячи через бруствер, вони опинилися під обстрілом — німці вже розташували кулемети в резервній траншеї.

Шум заважав думати. Стівен почув крики Елліса.

— Нас виб’ють! Нас виб’ють! — Стівен скоріше прочитав по його губах, ніж почув. — Рота «Б» відступила! — закричав Елліс прямо Стівенові у вухо.

— Я знаю. Знаю, — Стівен не став пояснювати. Завданням його роти було втримати траншею. Рота «Б» мала атакувати, і вони могли приймати власні рішення щодо пересувань. Шум заважав сказати усе це Еллісові, але треба було виконувати накази полковника Грея.

Повз них пробіг сержант з бризками крові на обличчі, а за ним — солдати, котрих ворог почав тиснути назад траншеєю з незахищеного правого флангу. Німці також почали контратаку фронтально з резервного окопу. Двома тільки «льюїсами» стримати їх було неможливо. Якщо німцям вдасться зайти від каналу, то вони опиняться в оточенні. Стівен швидко оцінив можливості для відступу. У траншеї було вже дуже багато німців, і вони швидко займуть позиції на бруствері та перестріляють його солдатів в спину, коли ті побіжать.

Елліс плакав.

— Що нам робити? — скиглив він. — Я хочу врятувати моїх людей. Що робити?

Стівенові уявлялося тільки одне: тіла його солдатів, складені одне на одного, наче мішки з піском. То було не його рішення, але тільки це їм і залишилося.

— Що робити? — він знову крізь шум почув стогін Елліса.

— Тримаємо позицію. Потрібно тримати цю кляту позицію! — Стівен кричав, але нічого не було чути. Елліс лиш бачив його відкритий рот, зуби та язик.

Відчайдушно намагаючись врятувати свої життя, солдати билися за кожен ярд траншеї. Стівен приєднався до них, швидко обстрілюючи сірі шеренги, котрі наближалися. Близько третьої години Стівен почув чийсь голос з йоркширським акцентом прямо біля вуха. Він повернувся, побачив незнайоме обличчя та з подивом глянув чоловікові у вічі.

Це був лейтенант з полку герцога Веллінгтона. Він голосно доповідав Стівенові, що його солдати відбили дальній кінець траншеї.

Впродовж наступної години вони пробивались назад до каналу. Надійшло підкріплення з окопними мінометами та кулеметами. Контратаку німців на якийсь час вдалося зупинити, і зайняти свої колишні позиції їм не вдалося. Стівен зліз назад у траншею та пішов у бліндаж, де знайшов майора полку герцога Веллінгтона.

— Ви виглядаєте виснаженим, — радісно сказав майор. — Вам наказано відступати. Ми будемо прикривати вас. Там щось пішло не так — ще один «вдалий» план.

Стівен глянув йому в обличчя: такий наче молодий, а вже зробив диво.

— А ви що будете робити? — запитав майора.