Себастьян Фолкс - Пташиний спів

та поклав руку йому на плечі. Здивоване обличчя Елліса підбадьорило його, і він навіть знайшов у собі сили вичавити заспокійливу посмішку для підкріплення свого жесту. Елліс простяг долоню Стівенові, і той потис її. Прайс не буде виходити з траншеї, але йому доведеться підраховувати втрати.

Стівен глянув у небо, де перші промені сонця пробивалися крізь хмари, та зітхнув. «Господи... Господи...» — бурмотів він, здригаючись. Де ж тепер вона, ота єдність зі світом? За хвилину до початку атаки він зрозумів, зрештою, як і всі інші: вороття немає. Він тужливо озирнувся на натовп у комунікаційній траншеї, та повернувся обличчям до фронту. Почувся свисток, і солдати незграбно полізли драбинами нагору з важкими речмішками на спинах у заповнене металом повітря.

Стівен дивився на їхні безглузді, крабоподібні рухи, і його серце стисла жалість та любов до них. Він просунувся вперед і поліз за ними.

Солдати бігли з усіх сил прогорнутою вибухами землею. Вже не було того повільного маршу, як минулого року. Над їхніми головами летіли кулі з кулеметів «своїх», які ставили захисну завісу на шляху. Ворог відстрілювався. Стівен слухав насичений гул у повітрі та пригинав голову, захищену олов’яною каскою, якомога нижче. Доводилося оббігати мертвих та перестрибувати через невеликі воронки в грязюці. Попереду він бачив, що лінія наступу вже досягла траншей ворога. Його рота підкріплення почала перегруповуватися у воронках десь за п’ятдесят ярдів від окопів.

Стівен зісковзнув вниз по десятифутовому схилу, вкритому брудом, і побачив у воронці Годдарда та Аллена — останній притискав пов’язку до руки біля плеча. Кокер визирав із вирви, стоячи на спині іншого солдата, — він намагався у польовий бінокль розгледіти, які сигнали подають підрозділи попереду.

Нарешті він стрибнув униз.

— Я нічого не бачу, сер, — звернувся він до Стівена, перекрикуючи шум. — Жодних сигналів, нічого. Здається, вони пройшли повз дроти. У траншеї вибухають гранати Міллса.

Стівен розхвилювався від надії. Можливо, саме сьогодні за увесь час, проведений на війні, артилерія і справді перебила дроти і солдати більше не будуть іграшками кулеметників.

Петросян, похитуючись, спустився у вирву. Увесь чорний від бруду та гнилі, в які він потрапив у попередніх воронках. Поранень не було.

— Сигнал від роти «Б», сер! — крикнув він. — Вони всередині.

— Добре. Вирушаємо.

Стівен виліз на край вирви та помахав прапорцем. Земля навкруги зарухалася, вивергаючи із себе солдатів усюди на відстані сто ярдів, а може, й більше. Шум попереду посилився вдвічі — німці почали стрілянину з резервної траншеї. Солдати з роти «Б» намагалися забезпечити їм прикриття, але їхні гвинтівки не могли протистояти кулеметам ворога. Останні п’ятдесят ярдів до траншеї довелося гнати, підстрибуючи та ухиляючись від куль поміж тілами тих, кому це не вдалося.

Стівен побіг за двома іншими солдатами до дірки у німецькому дроті й стрибнув у натовп в окопі. Ніхто не розумів, що відбувається. Вздовж траншеї стояли полонені німці з нервовими посмішками на обличчях — вони, вочевидь, з полегшенням здалися у полон, але боялися своєї подальшої участі. Солдатам роти «Б» полонені щедро дарувати сувеніри та цигарки. Їхня траншея дивувала британців: величезні глибокі бліндажі, майстерно зроблений бруствер. Вони захоплено роздивлялися ці приватні володіння ворога, які вони давно уявляли і куди нарешті вторглися.

Стівен наказав, аби полонених відвели в уцілілий бліндаж. Для охорони він залишив гам Петросяна та ще трьох його солдатів. Він знав, що Петросян тільки зрадіє можливості не продовжувати атаку і з задоволенням вб’є їх, якщо буде потрібно. Стівен пішов далі траншеєю та знайшов Елліса, мокрого від поту, з порожніми очима, наче бойовище, в якому він брав участь, відбувався в якомусь іншому світі.

У траншеї, трохи ліворуч від них — там, де вона наближалася до каналу, — і досі ішов бій, але за півгодини стрілянина вщухла і звідти привели нових полонених.

Елліс дивився на Стівена, очікуючи.

— Що тепер?

— Опівдні з того лісу праворуч до нас надійде підтримка. Від наших друзів з Чорної Країни, як їх називає Грей. Доти ми будемо утримувати кінець каналу, а потім просуватимемося далі, до другої траншеї.

Елліс невпевнено всміхнувся. Стівен скривився.

— Зараз почнеться обстріл другої лінії! — крикнув він, коли над головою залунало виття. — Тримайте каску на голові та схрестіть пальці.

У траншеї почалася метушня, солдати складали мішки з піском вздовж задньої стінки, щоби з-за них обстрілювати другу лінію німецької оборони. Багато хто отримав кулю в голову, намагаючись знайти для себе вогневу позицію. Кулеметники з «льюїсами» шукали для себе безпечні місця, звідки можливо взяти добрий приціл, але наразі важко було зрозуміти, чи зможуть вони просунутися уперед ще до початку контратаки.

Артилерія поступово прицілювалась та била дедалі краще. Солдати кричали, доповідаючи про вибухи на краю німецької траншеї, які здіймали у повітря мішанину землі і людей. З-за оборонних ліній відповіла німецька артилерія. Зі штабом батальйону не було зв’язку, і шум бою, який уже переходив у різанину, ставав усе несамовитішим. Єдине, що міг зробити Стівен, — віддати наказ діяти за планом. Він заліз на імпровізовану стрілецьку сходинку. Звідси були помітні приготування ворога до відступу в резервну траншею. Шкода, що не було способу зв’язатися з артилерією — вони би могли упіймати їх у момент переходу.

Стівен викрикнув серію наполовину почутих наказів, і почалася друга хвиля атаки. Координація тепер була гіршою, ніж у першій хвилі, та й шеренги вже не такі чіткі. Солдати, яким вдалося вижити, приголомшені та радісні бігли до наступної лінії ворога. Для пострілів з гвинтівки не було місця, і вони билися в траншеї багнетами та кулаками. Когось зачепило їхньою власного