Анджей Сапковський - Lux perpetua

— Здаюся на милість, — гордовито сказав лицар у воронованому обладунку, коли його привели до Шарлея. — Я Магнус де Мере, гість Ордену Діви Марії. Дам викуп…

Шарлей зробив короткий жест. Один із паліїв замахнувся і гримнув лицаря обухом сокири. Голова тріснула, як гарбуз, на три шматки, що розлетілися в різні боки. Слушно розцінивши це як наказ, палії взялися різати решту бранців.

Рейневан стояв на колінах біля юнака, того, котрого штовхнув. Чарами Алкмени загамував кровотечу, заклинання негайно подіяло; якимось чудом лезо оминуло важливі елементи кровоносної системи, не була пошкоджена ні arteria axillaris, ні arteria brachialis. Рейневан зосередився, заклинанням затягнув пахвову вену. Юнак постогнував, блідий як полотно.

— Відсуньтеся, пане, — сказав, стаючи над ними, котрийсь із паліїв. — Щоб я вас нехотячи не покалічив, як буду його добивати.

— Геть.

— Не повинен залишитися жоден свідок, — сказав службовець Фуггерів. — Жоден. Не будь дурним, Рейнмаре. Стримай самаритянські пориви, зараз для них не час і не місце.

Рейневан зірвався, немовби його штовхнула пружина, і зацідив йому кулаком. Службовець упав навзнак, як колода, з ошелешеним поглядом мацав навколо руками.

— Нехай це покращить тобі смак пригоди, — сказав Рейневан, дрижачи зі злості. - І хай тобі кров швидше потече по жилах. А ви — геть. Я тут лікую, а ви заступаєте мені світло.

— Ви чули, що він сказав, — звернувся до паліїв Шарлей вельми промовистим і зловісним голосом. — Геть від нього. А ви, пане службовцю, встаньте і потрудіться зі мною. Нам треба про дещо побалакати. Замовлення я виконав, тож час вам віддячуватися. Ви мені винні одну інформацію.

Рейневан відвернувся, взявся зшивати і накладати пов'язку. Поранений юнак трясся, зойкав, судомно стискав повіки.

Він скрикував настільки пронизливо, що Рейневан вирішив знеболити його ще одним заклинанням. Таким сильним, що хлопець закотив очі й обм'як.

* * *

Поляна опустіла. Палії від'їхали в ліс. Тоді повернувся Шарлей. Сам.

— Твоя гарячковість, — холодно сказав він, — могла мені дорого обійтися. Де це бачено, щоби так-от відразу — і в зуби. На щастя, наш Фуггер — діловий чоловік, справжній професіонал. До того ж, здається, у нього до тебе слабкість.

— Коротше кажучи, — Рейневан встав, витер полотном руки, — діловий чоловік видав тобі конвой із чорним фургоном. А якби навіть і не видав, ти б усе одно не залишився в накладі. Не заробив би, але і не втратив би. Так що не виступай мені тут стосовно видатків.

— Ти не розумієш, друже, — Шарлей склав руки на грудях. — Ти всього не знаєш. І воно, може, й добре, якщо взяти до уваги, що ти збираєшся вдягнути чернечу рясу. Що з пораненим? Живе? Віддав Богу душу? Конає?

— Помре, якщо його тут залишити.

— А ти, вже майже братчик, не візьмеш такого гріха на душу, — здогадався Шарлей. — І відвезеш його до своїх. А вони тебе повісять. Як-не-як, у їхніх лавах є справжні спеціалісти у вішанні полонених — ті, котрі прибули прямісінько з Мальборка.

Він підійшов, став над пораненим. Юнак зіщулився зі страху.

— Хто такий? Як звешся?

— Парсіфаль… — простогнав юнак, — Парсіфаль… фон Рахенау…

— Звідки ви тут узялися? Де стоять олесницькі війська? Яка їхня чисельність? Скільки збройних прислав вам на підмогу Орден Діви Марії?

— Облиш його, Шарлею.

— Слухай, nomen omen Парсіфалю, — Шарлей нахилився над пораненим. — Сьогодні тобою опікувався твій патрон, святий Парсіфаль. Тобою опікувався цілий Круглий Стіл, опікувалися святі Георгій і Маврикій. Якщо ти виживеш, запали в костелі пару свічок і попроси батька, нехай дасть на пару мес. Тебе сьогодні спіткало велике щастя, тобі всміхнулася велика удача, більша, ніж якби ти знайшов Грааль. Ти натрапив на присутнього тут медика. Якби не він, ти вже мав би писок і очі повні пахучої весняної землі. Пам'ятай про медика, Парсіфалю. І змов хоч іноді за нього вервичку. Змовиш?

— Так, пане…

* * *

Спільними силами, тягнучи і підпихаючи, вони розмістили пораненого в сідлі. Парсіфаль фон Рахенау при цьому зойкав і стогнав, як проклятий.

Потім Шарлей відвів Рейневана вбік.

— Від твоєї ідеї, підозрюю, — почав Шарлей, — я тебе не відговорю. Тому запитаю тільки для порядку: ти не відкладеш свого наміру? На пізніший термін? Щоби спершу разом зі мною пограбувати чорний фургон?

— Ні.

— Добре подумай. Тип від Фуггерів відкрив мені, на що можна розраховувати у фургоні. Тобі не довелося би вибирати між чужими монастирями. Ти заснував би свій власний і став би в ньому пріором. Тебе це не спокушає?

— Ні.

— Ну що ж. Тоді їдь. Порада перша: війська олесницьких князів стоять, найімовірніше, на рубежі Писковіце — Тошек, але роз'їзди будуть уже поблизу спалених Рудок, вони їдуть на дими. Завези туди Парсіфаля і не дай себе впіймати.

— Постараюся.

— Порада друга: рухайся на схід, до польського кордону, перейди Пшемшу якомога швидше. У Польщі ти будеш у більшій безпеці, ніж у Шльонську.

— Знаю.

— Порада третя, яка стосується твоєї майбутньої чернечої кар'єри. Якщо ти справді наважишся на настільки радикальну річ, зверни увагу на її практичний аспект. Монастирі, конвенти та ордени аж ніяк не є навстіж відчиненими притулками для ледарів і приблуд, а тим більше вони не є прихистками для переслідуваних законом злочинців і відщепенців. Інакше кожен розбійник Мадей відкручувався би від покарання, перетворюючись на брата Мадеуша, і за монастирськими воротами насміхався би з правосуддя. З власного досвіду скажу тобі, друже, що потрапити за ворота незмірно тяжче, ніж вибратися з-за них. Коротше кажучи, без зв'язків ані руш.

— До чого ти хилиш?

— Так от, — спокійно заявив Шарлей, — у мене є, якщо тебе це цікавить, певні зв'язки. У Польщі. Десять миль за Велюнем…

— Велюнь, — покрутив головою Рейневан, — трохи занадто близько.

— Занадто близько? А що би тебе влаштовувало? Може, Дорогичин? Або Вітебськ? Бо далі вже тільки Ultima Thule[195]. Але там я зв'язків не маю. Не вередуй, Рейневане. Послухай. На відстані десяти миль за Велюнем, над Вартою, розташований Серадз, стародавнє місто лехітського племені серадзян, а тепер столиця воєводства. Там є монастир божогробців, яких у Польщі називають меховітами. Так склалося, що від 1418 року в мене чудові відносини з тамтешнім пробощем: настоятелі філіальних монастирів у меховітів називаються пробощами, а монастирі, відповідно, — парафіями. Пробоща у Серадзі звати Войцех Дунін. У 1418 році його звали Адальберт Донін, і тоді він ще не був пробощем. А завдяки мені, коротко кажучи, він може досі радіти життю. Так що в нього деякий борг…

— Кажи прямо. Йдеться про вроцлавський заколот вісімнадцятого липня вісімнадцятого року.

— Скажу