Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

зі сріблом килимом, і вдарився плечем у різьблені двері її покоїв:

— Яско!

Немає відповіді. Надбіг іззаду Золотий-камердинер, тремкою рукою простягнув ключі.

— Відімкни! — ревнув Розвіяр.

Розчинилися двері. Він побачив, що Яска жива, що вона сидить спиною до входу, біля вікна, і дивиться на море. Розвіяр перевів подих.

— Слава Імператору, — пробурмотів із нервовим смішком. — Слава богині Воф… Яско!

Жінка не ворухнулась.

Розвіяр кинувся до неї, спотикаючись об розкидані по кімнаті книжки, речі, іграшки:

— Яско! Я знайшов вихід! Прошу тебе, зроби це для мене… Яско!

Жінка повернула голову, поглянула на нього незнайомим, трохи здивованим поглядом. Лікоть її спирався на столик із писальним приладдям, майже торкаючись пописаного аркуша, персня з бірюзовим каменем і перекинутого камінного флакончика.

«Я лишаюся в Мірте, — було написано на аркуші серед багатьох закреслених рядків. — Нехай ніхто не прочитає… Я хочу сказати кому-небудь, хоч паперу: коли ти принесеш у жертву мого чоловіка й це місто, на вівтарі будемо ми з Даром. Я не хочу нічого пам’ятати. Я не бажаю це пережити».

Розвіяр схопив флакончик. На папір упала єдина крапля — нудотна крапля «солодкого молока», напою, що забирає пам’ять.

— Яско!

Вона дивилася на нього не розуміючи. Розвіяр відступив, столик похитнувся, перстень Ранку-Без-Похибки скотився на підлогу.

— Я нічого не пам’ятаю, — сказала вона здивовано, але голос був її, низький і хрипкуватий, і інтонації були знайомі. — Що сталось? Я не пам’ятаю… Хто ти? — Вона перевела погляд за плече Розвіяра. — Хто це? Напівлюдина!

Вона дивилась на Лукса через плече Розвіяра, не впізнаючи його. Лукс метнувся через кімнату, лишаючи сліди кігтів у глибокому килимі. Побачив флакончик. Побачив аркуш. Зирнув на бірюзовий перстень, що закотився під стіл. Нажахано вп’явся очима в Яску.

— Що з тобою? — Вона нахмурилась. — Ти… тобі боляче?

Лукс упав перед нею й закрив лице руками, і Розвіяру здалося, що він кричить, хоча не було чути ні звуку.

Кімната пливла перед очима. Папір, перстень на підлозі… Камінний флакончик… Звіруїн біля ніг здивованої жінки… Розвіяр бачив у своєму житті тисячі смертей. Утрата, якої він тепер зазнав, примусила на хвилину оглухнути, осліпнути, заніміти.

Лукс відняв долоні від обличчя. Поглянув на Розвіяра; піднявся. Розвіяр був уражений, яким спокійним, величним може бути його брат. Гордовитим.

— Тебе звати Яска, — тихо промовив Лукс. — Ти моя дружина. І ти не втечеш від мене. Я наново розповім тобі кожний твій день, кожну хвилину. Я розповім тобі твоє життя, і ти все пригадаєш. Усе буде знову. Віриш мені?

Він говорив уперто й просто. Розвіяр побачив, як погаслі очі жінки оживають, у них з’являється вогник, як нерішуча усмішка сходить на бліді губи:

— Вірю… Як тебе звати?

Тоді він вийшов, залишивши їх удвох. Його хитало; у коридорі стояли мовчазним натовпом Гідні — і понурий Ілімар. Підлога під їхніми чоботами блищала, різні сорти дерева складалися в мозаїку, і в міру того, як мінялось освітлення, на дерев’яному покритті розквітали й в’янули квіти.

Мідний король відлічував останні хвилі. Жага оновлення ставала нестерпною; дорога до Мідного трону здавалась короткою й світлою — декілька легких кроків. «Можливо, це остання жертва», — сказав тоді Лукс.

Розвіяр роззирнувся. Гідні стояли плечем до плеча, багато хто мав зброю, але не загроза йшла від них — страх і розгубленість. Деякі перешіптувались; Лукс устиг розповісти їм? Чи це зробила Яска? Хлопчика ніде не було видно…

— Дарунку! — владно покликав Розвіяр.

З-за широких спин вийшов хлопчик-звіруїн, білий, як молоко. Його світле волосся стояло сторч, наче віночок квітки. Оксамитова куртка розгорнулась, стійчастий комірець сорочки впирався в тонке, дитяче підборіддя.

— Розвіяре, — прошепотів Дарунок, не наважуючись підійти близько. — Що з мамою? А батько…

— Усе добре. — Розвіяр присів перед ним навпочіпки. — Дарунку, милий… Ти воїн? Ти чоловік?

— Так… — Хлопчик ковтнув. Смикнулася шия.

— Допоможи мені.

— Як?!

— Я поясню… — Розвіяр озирнувся, мов сліпий. — Дайте мені арбалет! Заряджений! Натягнутий! Хутко!

Юрба захвилювалась. Понурий Ілімар узяв у когось і простягнув Розвіяру зброю.

Розвіяр уклав арбалет у руки Дарунка:

— Тебе вчили стріляти?

— Так…

— Палець на гачок. А краще два пальці, тут тугий спуск. Тепер дивись…

— Ти хочеш, щоб я в тебе стріляв?!

Спливав час. Сила Мідного короля пригнічувала залишки власної волі Розвіяра: Король вимагав жертви.

— Хлопчику… Даре, послухай…

Він міг би зізнатися, що хоче погубити, принести в жертву чудовиську батьків Дара і його самого. Він не міг зізнатись. Та й не встигав.

— Баба! Боягуз! Це випробування, ясно? Якщо хочеш коли-небудь бути бійцем — роби, як я сказав! Я наказую! Ти готовий?!

Він ніколи в житті не кричав на Дарунка. Навіть Золоті сахнулись, хоча його погляд був звернений не на них; хлопчик зіщулився:

— Так.

— Зробиш?!

Хлопчик схлипнув.

— Ілімаре, рахуй до трьох. Дарунку, на рахунок «три» — натискай. Ніхто не смійте допомагати, інакше зірветься! Тільки хлопчик… Ілімаре, рахуй!

— Раз, — хрипко промовив Гідний Ілімар.

— Мідний королю, — вимовив Розвіяр і підняв руку.

Усередині зірвалася пружина.

Дарунок стояв перед ним, ніби на вівтарі, тремтячи, заливаючись сльозами, зі зведеним арбалетом у руках.

— Два!

— Мідний королю… Візьми…

Він хотів би приборкати, притримати свій язик, але слова не належали йому. Вони текли мимо його волі.

— Три!

Дарунок мигнув. Арбалет у його руках смикнувся. Нічого не відбулося.

— …що ціную!

— Стріляй! — закричав Ілімар. — В ім’я Мірте, стріляй! Урятуй нас! Урятуй нас усіх!

Дарунок сидів, уклякнувши, дивлячись на Розвіяра, єдиний з усіх витримуючи його погляд. Маленький палець завмер на спусковому гачку.

— Подай… — Розвіяра охопив жах, рівного якому він не знав ніколи в житті.

— Стріляй! Стріляй! — ніби крізь вату у вухах, доносились до нього крики Золотих.

Дарунок ледь-ледь похитав головою. Він дивився на Розвіяра, в очах були біль і любов, сльози й рішучість: пострілу не буде.

— Що… потребу…

Він побачив — або йому здалося, що бачить, — як величезна чорна долоня нависає над Дарунком, збираючись накрити його навіки. Дрижало повітря; до невідворотного лишився один звук.

Арбалет упаде на підлогу. Хлопчик щезне. Відкриється нове знання. Підіймається курна завіса, заллється світлом найдальший куточок свідомості. Побіжать білки по колосковому полю, рудий потік, хвости й круглі спини…

— Ні!

Він кинувся вперед, ніби бажаючи прикрити Дарунка собою.

Упав на підлогу арбалет.

— Не займи, що я ціную!

Йому здалося, що згори навалився олійний прес. Перевернувся світ, і все змінилось. Голий і голодний, раб над рабами, він вріс у землю смердючого склепу, де днями й ночами скрипить коловорот, і батіг гуляє по худющих спинах. Нікчема, тварюка, яка втратила навички мови, забула своє ім’я — Розвіяр… «Що тобі треба?»

— Не займи, що ціную!

Єдине слово — «пам’ять» — намальоване кіптявою