Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

— Як це вийшло? — пошепки спитав Лукс.

— Сам не знаю.

— Як це вийшло? Я завжди був поряд… Мій брат. Мій вершник.

— Коли ми зустрілись, я був уже… уже приніс першу жертву. Ти нічого не міг удіяти. Ніхто не міг удіяти нічого. Це як смертельна хвороба. Як життя, яке однаково закінчується смертю.

Лукс дивився спокійно й суворо, як дивився завжди. Розвіярові раптом полегшало. Тепер він міг говорити.

— Я все розумію. Я бачу кожну піщинку, знаю, де вона була, чим вона стане… Яска катувала для мене й убивала з мого наказу. Вона не любить сина, бо він став між нами. Вона не кохає тебе, бо ти був занадто м’яким із нею й безвідмовним. А мене — мене вона ненавидить. Луксе, її душа спалена, як ті кораблі, і це зробив я. Я знаю й не можу просити пробачення. Не можна просити пробачення за те, що збираєшся зробити знову.

Лукс підійшов ближче. Поклав руку на плече Розвіяру. Той дивився на Мірте.

— Вона має рацію: я не зупинюсь.

— Чому? Що тебе змушує? Це як голод чи як спрага…

— Це як лавина. Як пожежа. Чого б ти хотів понад усе, Луксе?

— Ну…

— Ти не хотів би, щоб душа твоя й розум осяялися зсередини? Коли можеш усе й усе розумієш. Це як любов, але тільки яскравіше. Це як знання… як блискучий вихід із глухого кута… Як досконалість, Луксе. І це — поряд, за два кроки. Мідний трон… Я нічого не можу зробити. Хоча… Хіба що…

Розвіяр раптом завмер із широко розплющеними очима. Проста думка, до якої він не міг додуматись усі ці дні; йому було не до того, він переймався іншим; повернувшися спиною до Мірте, Розвіяр усміхнувся на весь рот і заніс руку над собою — над останньою жертвою:

— Мідний королю, Мідний королю! Візьми, що ціную! Візьми! Удавись! Подай, що потребую!

Нічого не сталося.

— Мідний королю! Мідний королю! Візьми, що ціную, подай, що потребую!

Довга напружена мить — і знов нічого. Розвіяр повернувся; вище здіймалося сонце, яскравіше блищали дахи, зеленішими здавалися сади.

— Мідний королю, — почав він утретє, уже без надії. — Мідний королю… Подай, що ціную…

— Ти вже себе не цінуєш, — пошепки сказав Лукс. — Або… він просто не хоче брати.

Розвіяр, не дивлячись на нього, витягнув меч із піхов. Різонув себе по руці. Кров бризнула на каміння.

— Мідний королю, Мідний королю, візьми, що ціную, подай, що потребую!

Червоні плями зашипіли, випаровуючись. Мідний король узяв усього декілька крапель. Розвіяру полегшало, він засміявся вголос; кров з відкритої рани продовжувала бігти, він повторював і повторював заклинання, однак нова жертва не була прийнята.

— Досить. — Лукс перетягнув йому руку бинтом з сідельної сумки. — Досить, я нагледівся в житті на твою кров, досить.

— Луксе, я ж не зупинюсь. — Розвіяр відчужено дивився, як Лукс бинтує йому руку. — Я принесу в жертву й тебе, і Яску, й Мірте… І… спробуй мене зупинити, будь ласка.

— Як?

— Убити.

Лукс відсахнувся:

— Я не можу вбити вершника. Легше вирвати собі очі.

— А Ранок-Без-Похибки вбив свого вершника.

— Він був маг… І він проклятий навіки. Знаєш… дарма ми дозволили Ясці взяти його перстень.

— Вона сама вирішила.

Тепер вони разом дивились на місто. Зграї маленьких птахів літали над ним, мов чорно-біла сітка. Майоріли прапорці на високих ажурових вежках. Гірляндами тяглися вздовж загород жовті й червоні квіти. У гавані темніли кораблі; Розвіяр подумав, що Яска тепер на «Криламі» і Дарунок із нею. Тарі-Колесо та його людей він відправив на борт ще вчора…

Це місто, мов наречена на вівтарі. Прекрасна жертва. Можливо, остання?

— Стій!

Лукс метнувся до краю урвища, став між Розвіяром і Мірте:

— Зажди. Якщо вибирати між мною і Мірте… Нехай це буду я, Розвіяре. Я ж тобі дорогий?

— Луксе!

— Я не хочу бачити, як ти віддаєш йому це місто. Ти… ти рятував мене стільки разів, що моє життя давно вже належить тобі, давно й геть усе. А там… Короткий Танцюра давно жде мене. Заждався на зеленій рівнині, забутий усіма. Ходить пішки… Хоча хто знає — чи попаду я на Зелену рівнину? Куди попадають його жертви, ти не знаєш?

Полегшення, яке прийшло до Розвіяра в ту мить, коли Король прийняв його кров, розтануло. Налягала сила, що перевищувала всі сили цього світу, і закрутився невидимий гончарний круг: окраєць хліба зі смаглою блискучою скоринкою… Недопалок свічі… Книжка… Білка… Клинки… І далі, і далі — Іміль при смерті, і дівчина з золотим волоссям, і далі, і далі…

— Я не знаю, — сказав він глухо. — Я не знаю, де вони, чи живі… чи можливо, щоб вони залишилися серед живих… і чи не найкраще їм померти… Я дізнаюсь, коли доберуся до Мідного трону.

— Дізнаєшся, — м’яко сказав Лукс. — Ти розумний, ти дуже розумний. Можливо, лишилося трошки… Можливо, це остання жертва.

І він усміхнувся.

Він стояв на уступі над Мірте, опустивши руки, не торкаючись мечів, що звичайно оперізували його торс. Косматий, постарілий звіруїн під сідлом, із широкими лапами, з густою шерстю на боках. Розвіяр ніколи, ніколи в житті не надівав остроги, сідаючи на спину Лукса.

— Хто тобі дорожчий — я чи Мірте?

— Ти.

Лукс усміхнувся:

— Я завжди мріяв померти за тебе, друже. Тільки соромився сказати.

— Луксе…

— Роби. Якщо хочеш, я відвернусь.

— Луксе!

— Це… все, що я можу для тебе зробити.

Розвіяр придивився до його обличчя.

«Це… все, що я можу. Мабуть», — сказала інша людина, багато років тому. Розвіяр почув її голос.

Перед очима в нього яскраво й опукло постала картина: володар піднімається з крісла, іде до нього… «Не вставай, сиди…» Ліва рука лягає йому на маківку, а права піднімається в знайомому жесті… І тоді Розвіяр б’є мечем по руці, кисть відлітає і шльопається в басейн… А за декілька хвиль клинок протинає груди володаря…

«Єдине порушення цього правила можливе, якщо під час жертвоприношення жертва повстане й уб’є жерця». Ці слова, чи схожі, зникли в книжці Варана, поїдені пліснявою. Велика людина… велика, Золотим слід краще користуватися безцінними книжками…

— Луксе… Я знаю, хто мене зупинить.

* * *

— Розвіяре?! Що з тобою? Де ти був?!

— Даре… — Він зупинився, з нерозумінням углядаючись в обличчя маленького звіруїна. — Дарунку… Хіба ви не поїхали?!

— Ні… Мама… вона сказала, що залишається в Мірте.

— Як?!

— Вона сказала, що лишається… А де батько?

— Зажди, — сказав Розвіяр. — Зажди. Мені терміново треба побачити маму.

Він увірвався в палац. Золоті розбігалися з його дороги. Він злетів по сходах, укритих чорним