Стівен Кінг - Доктор Сон

його останньою пляшкою пійла, до баку, на якому був напис: ЯКЩО ВАМ ВОНО БІЛЬШЕ НЕ ПОТРІБНЕ, ЗАЛИШТЕ ЙОГО ТУТ. Він розповідав їм, як друг його дитинства Тоні заговорив до нього вперше за багато років, коли автобус в’їхав до Фрейжера. «Ось воно, те місце», — сказав тоді Тоні.

Звідтіля він перескочив назад у часі, до тих днів, коли він був не Деном, а Денні (а інколи його звали доком, як ото в «ехм, як справи, доку?»), а його невидимий друг Тоні був абсолютною необхідністю. Сяйво було лише одним з тягарів, які допомагав йому нести Тоні, і то не найважчим. Найважчим був батько-алкоголік, нещасна і надзвичайно небезпечна людина, яку і Денні, і його мати дуже любили — можливо, однаковою мірою за його вади і попри них.

— Він мав жахливий норов, і не потрібно було мати телепатичних здібностей, щоби знати, коли той візьме над ним гору. Зазначу, що, коли таке траплялося, він зазвичай був п’яним. Я знаю, що він був налиганий того вечора, коли підловив мене в своєму кабінеті, де я бавився з паперами. Він зламав мені руку.

— Скільки тобі було тоді років? — запитав Дейв. Він разом із дружиною їхав на задньому сидінні.

— Чотири, я гадаю. Може, навіть менше. Коли він виходив на стежину війни, у нього проявилася ота звичка терти собі губи. — Денні показав. — Ви когось знаєте, хто робить так само, коли вона збентежена?

— Абра, — сказала Люсі. — Я думала, це в неї від мене. Вона підвела праву руку собі до рота, потім вхопилася за неї лівою і повернула назад, на коліна. Ден бачив, як точно так робила Абра на тій лавці перед Енністонською публічною бібліотекою того дня, коли він вперше зустрівся з нею особисто. — Я вважала, що й свій норов вона також успадкувала від мене. Я буваю… доволі різкою подеколи.

— Мені згадався батько, коли я вперше побачив, як вона це робить, тре собі губи, — сказав Ден, — але тоді інші речі крутилися на думці, тож я про це просто забув.

Тут йому згадався Ватсон, технік-доглядач «Оверлука», який найперше показав його батькові ненадійний котел того готелю. «Ви мусіте слідкувати за ним, — сказав він тоді, — бо воно повзе». Але наприкінці Джек Торренс про це забув. Саме тому Ден все ще залишався живим.

— Ви хочете мені сказати, ніби здогадалися про нашу сімейну спорідненість, тільки завдяки отій єдиній маленькій звичці? На диво успішний дедуктивний перескік, особливо зважаючи на те, що це ми з вами схожі лицем, а не ви з Аброю — вона здебільшого успадкувала зовнішність свого батька. — Люсі ненадовго замислилась. — Проте, авжеж, у вас з нею є інша родинна риса… Дейв каже, ви називаєте це сяйвом. Саме через це ви здогадалися, чи не так?

Ден похитав головою.

— У мене з’явився друг того року, коли загинув мій батько. Його ім’я було Дік Хеллоран, він працював кухарем у готелі «Оверлук». Він також мав сяйво, і він мені розказував, що багато людей також потрошку його мають. Він був правий. Я в своєму житті зустрічав багатьох людей, які сяяли, хтось більше, хтось менше. Біллі Фрімен, наприклад. Тому-то він зараз із Аброю.

Джон завернув «Сабурбеном» до невеличкого паркінгу поза кондомініумом Кончетти, але поки що ніхто з них не виходив з машини. Попри всі її хвилювання за дочку, Люсі була причарована його історичною лекцією. Дену було зайве на неї дивитися, щоб про це знати.

— Якщо це не було сяйво, то що ж тоді інше?

— Коли ми їхали «Рівою» до Клауд-Геп, Дейв розказував, що ви на складі в будинку Кончетти знайшли якусь скриньку.

— Так, скриньку моєї матері. Я не мала найменшого уявлення, що Момо зберігає якісь її речі.

— Дейв розповідав нам із Джоном, що вона була дівчиною, яка любила вечірки, полюбляла гульнути тоді, в ті старі дні.

Насправді Дейв розповідав про це Абрі, через телепатичний зв’язок, але це була та інформація, якої, як він відчував, не варто повідомляти його новознайденій напівсестрі, принаймні тепер.

Люсі кинула на Дейва докірливий погляд, яким зазвичай нагороджують того з подружжя, хто виставляє на світ брудне сімейне шмаття, але не промовила нічого.

— Він також сказав, що після університету штату Нью-Йорк в Олбані Алессандра поїхала на вчительську практику до якоїсь підготовчої школи у Вермонті чи Массачусетсі. Мій батько викладав мову й літературу — поки не втратив роботу через те, що вдарив одного учня — якраз у Вермонті. У школі, що називається «Стовінгтонська підготовча академія». І, за словами моєї матері, він був іще той гуляка в ті дні. Щойно я переконався, що Біллі з Аброю в безпеці, я порівняв деякі дати у себе в голові. Схоже було, вони складаються докупи, але я здогадувався, що, якщо хтось і знає щось напевне, це мусить бути мати Алессандри Андерсон.

— Невже вона знала? — спитала Люсі. Вона тепер сиділа нахилена, упершись ліктями в консоль між передніми сидіннями.

— Не все, і ми небагато часу провели разом, але знала вона достатньо. Вона не пам’ятала назви школи, де викладала ваша мати-практикантка, але пам’ятала, що та була у Вермонті. І те, що в неї був короткий роман з одним тамтешнім викладачем, її куратором. Який, як вона сказала, був також публікованим письменником. — Ден зробив паузу. — Мій батько був письменником, публікувався. Світ побачило лише кілька його оповідань, але деякі з них були надруковані у дуже добрих журналах, на кшталт «Атлантик манслі»[377]. Кончетта ніколи не питала в неї імені того чоловіка, і Алессандра сама його ніколи не називала, але якщо в тій скрині є вкладка до її диплома, я впевнений, ви побачите, що її куратора звали Джон Едвард Торренс. — Він позіхнув і подивився собі на годинник. — Це все, що я наразі спроможний зробити. Ходімо нагору. Три години сну для всіх нас, потім їдемо до штату Нью-Йорк. Дороги будуть порожніми, і ми зможемо наздогнати втрачений час.

— Ви присягаєтесь, що вона в безпеці? — спитала Люсі.

Ден кивнув.

— Гаразд. Я почекаю. Але тільки три години. А щодо заснути… — Вона засміялась. У тому сміху не було гумору.

9

Коли вони увійшли до квартири Кочетти, Люсі швидко пройшла просто до мікрохвильовки в кухні, виставила таймер і показала на нього Дену.