Поліна Вікторівна Жеребцова - Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.

Невірних, коханих, прекрасних,

Що кликали в надра, туди.

Покличе він Леду[3] тендітну

І Тихе[4] з безумством в очах.

Гукне Океана він, діда,

І Матір Світів у льодах.

Помчить до Геракла з богами —

Їх учта не знає кінця!

До Пана, що пан над лісами.

До Німф, що чарують серця.

Я згодна з Є. Блаватською: «У світі немає нічого, що вигадала б сама людина. Усе, про що вона може подумати, існує реально».

29.01.

Які страшні мене оточують люди! Багато з них не знають, хто такі Сократ, Платон, Аристотель. Вони не читали Гомера! Вони зайняті крадіжками, спиртним і війною.

Як урятувати нашу планету?

Після смерті не можна з’єднуватися з Двійником. Згідно з давніми вченнями, Дзеркальний Двійник — це штучно створене енергетичне тіло. Ми створюємо його самі, концентруючись на земних бажаннях. В останню мить переходу, подумавши не про Бога, а про дім, рідних, друзів, ми дамо Двійникові силу.

Тоді буде ось що: Душа з’єднається з ним і на певний час ми станемо привидами. Тими, хто блукає між просторами, не маючи «маси спокою».

Щоб набути справжньої невагомості, доведеться чекати, доки зітліє тіло. Ми не зможемо піти у ВИЩИЙ світ. Треба думати лише про Бога в момент переходу тунелем.

На жаль, я не маю ні Вчителя, ні Учня. Я зовсім сама.

Хороша книжка В. Леві «Мистецтво бути собою» прикрасила мій вечір у коридорі під обстрілом.

Відчуваю себе давньою, ніби на мене поклали вантаж усіх попередніх століть. Я втомилася від війн. Тут, у моєму місті, щодня на вулицях вибухи. Здається, ми всі збожеволіємо, перш ніж правителям набридне воювати за нафту. Як же я хочу виїхати звідси! До країни, де немає нафти й газу. Де хоча б із цього приводу не вбивають людей.

Нехай після смерті моє тіло перетвориться на попіл, а попіл понесе ріка. Мені не потрібна могила.

Під час війн у нас цвинтарі бомбили та обстрілювали. Ми з мамою не знайшли могили дідуся Анатолія і прабабусі Юлі-Маліки — лише ями з перемішаними людськими кістками та надгробки, перетворені на порох. Тут немає спокою ні живим, ні мертвим. Така країна.

31.01.

Купила пачку снодійного. Якщо випити всі таблетки, серце зупиниться? Це буде вважатися самогубством? Чи це сон, з якого не змогли розбудити?

У понеділок поїду до лікаря. Не знаю, що він скаже. Річ у тому, що не можу стерпіти сварок і надламаного війною маминого душевного стану.

Не так давно в пориві гніву мама кинула в мене твердим капцем. Він влучив мені під ребра. Тепер на дотик там утворилася пухлина.

Не боюся померти — тому що з’явлюсь у цьому світі знову. Відкрила пачку, потовкла на порошок таблетки. Їх було рівно десять.

Я примарних цілей не бажаю,

Не люблю ні тюрми, ні закони.

Прилягти б у сніг посеред гаю —

Похорон влаштують гайворони.

Мій вірш.

Прощавай, Щоденнику!

Поліна

06.02.

Усі дні думки про смерть. Згадую бабу Ніну та її хворого онука Юрочку. У Юрочки часто потьмарювався розум у момент сильних обстрілів. Одного разу у квартирі тьоті Мар’ям, де їхня родина мешкала під час війни, він схопив сокиру і вдарив нею рідну бабусю по голові. Тієї миті я зайшла до них. Не встигла нічого подумати, як опинилася поряд. Схопила руків’я сокири і тримала його. А Юрочка намагався вихопити в мене сокиру, щоб добити свою бабу.

Нінине сиве волосся стало червоним. Вона нерухомо лежала на підлозі, схожа на зламану стару ляльку. Частки секунди, ми з Юрочкою зустрілися поглядами, і я зрозуміла, що нізащо не можу випустити сокиру, у яку вчепилась, бо він її вб’є!

Моя мама, почувши шум, поспішила на допомогу. Удвох ми ледве стримували божевільного: у миті нападів хворі дуже сильні. Юрочка, коли побачив, що сокиру вихопити не виходить, страшно закричав і втік із квартири. Баба Ніна, отямившись, плакала. Я і мама перев’язали їй голову бинтом, а зверху теплою хусткою. Юрочка невдовзі повернувся і зовсім нічого не пам’ятав.

Узагалі баба Ніна була веселою. Вона співала пісні, особливо коли страх підбирався близько й перехоплював горло сталевою розтяжкою. Якось наш Старопромисловський район кілька годин поспіль «трощили» літаки й вертольоти. Я лежала на підлозі в коридорі й відчувала, що від бомб, які летять із російського літака, наш чотириповерховий будинок розгойдується, наче корабель, що потрапив у дикий шторм. Мене засипало штукатуркою. Я думала: якою буде остання хвилина? Доведеться довго задихатися під завалами будинку чи милосердний Аллах, усемогутній Бог моєї землі, забере мене відразу до себе? Баба Ніна теж боялась. Вона сиділа, обхопивши голову руками, і повільно погойдувалась у такт хвилям бомбардування. Юрочка белькотів:

— Смерть тут. Вона прийшла. Я знаю!

Мама стала в під’їзді рубати дрова, вдаючи, що момент переходу її зовсім не цікавить. Стара бабця Стася, подруга Ніни, тихо плакала.

В день народження раптом

Чарівник завітає,

Безкоштовно покаже кіно!

(пролунало зовсім несподівано)

Вертольотиком синім

На мої іменини

Привезе триста штук ескімо!

— голосно співала баба Ніна.

Пахло горілим, десь із важким скреготом з’їжджали один на другий поверхи. Штукатурка вже не літала лапатими шматками, а обвіювала нас, подібно до заметілі в лютому. Але все здавалося нереальним, неважливим, а існувала тільки баба Ніна і пісенька з доброго радянського мультфільму. Нічого, крім єдиного куплету, баба не пам’ятала.

Я підхопила її пісню:

В день народження раптом

Чарівник завітає,

Безкоштовно покаже кіно!

Тієї миті я зрозуміла, що є щось, що залежить тільки від нас: ми можемо боятись або не боятись. Ми можемо збожеволіти або взяти себе в руки й вижити! Незважаючи ні на що, всупереч усьому!

Але зараз не хочеться жити. Миру немає.

08.02.

Джамалай і його син возили мене на своїй машині до лікарні. Поки ми їхали до лікаря, я думала про снодійне, яке зберігається в старій пластмасовій чашці. Про те, що я прийду, наллю в цю чашку води і… мені потрібно запам’ятати дерева й сонце. Хто знає, як я їх бачитиму потім? Можливо, померши, я стану просто відчувати їх, подібно до енергетичних потоків у своїй нескінченній мандрівці світами.

Сонце світило надзвичайно яскраво для цієї пори року. З подивом я виявила, що не все листя облетіло. Частина з нього так міцно вчепилась у гілки, що тріпотіла тепер подібно до маленьких брунатних прапорців.