Річард Докінз - Егоїстичний ген

«…я би поставив гроші на один фундаментальний принцип… все живе еволюціонує за рахунок диференційного виживання реплікуючих одиниць». — Сьогодні моя тодішня ставка на те, що все життя по всьому Всесвіті, мабуть, еволюціонувало дарвінівськими шляхами, більш повно розписана та обґрунтована у моїй статті «Універсальний дарвінізм», а також в останньому розділі книги «Сліпий годинникар». Там я чітко демонструю, що всі альтернативи дарвінізму, які були запропоновані за багато років, у принципі нездатні впоратися із поясненням організованої складності життя. Аргумент цей є загальним і не базується на конкретних фактах про життя, як ми його знаємо. Як такий, він був розкритикований вченими, достатньо прозаїчними, аби вважати, що єдиним методом відкриття в науці є скніти над гарячою пробіркою (або ж блукання у холодних брудних чоботах). Один критик поскаржився, що мій аргумент «філософський», немов це якесь страшне прокляття. Філософський чи ні, але факт у тому, що ані він, ані будь-хто інший не знайшов у моїх словах жодного слабкого місця. А це означає, що теоретичні аргументи, на кшталт моїх, не лише жодним чином не відірвані від реального світу, але й можуть виявитись потужнішими за аргументи, базовані на конкретних фактичних дослідженнях. Мої міркування, якщо вони правильні, говорять нам щось важливе про життя по всьому Всесвіті. Лабораторні та польові дослідження ж можуть розповісти нам лише про життя, зразок якого ми маємо в себе перед очима.

57

Мем. Схоже на те, що саме слово «мем» скоро стане непоганим мемом. Сьогодні воно використовується доволі широко, причому в 1988-му воно навіть увійшло до офіційного переліку слів для потенційного включення до майбутніх видань Оксфордського словника англійської мови. Це мене дещо напружує та змушує знову повторити, що мій внесок до людської культури є надзвичайно скромним і ледь помітним. Істинні мої амбіції — а вони загальновизнано великі — ведуть у зовсім іншому напрямку. Я хочу довести майже безмежну силу дещо неточно самореплікуючих одиниць, якої вони набувають одразу після свого виникнення в будь-якій точці Всесвіту. Це відбувається тому, що вони зазвичай стають основою дарвінівського добору, який, за наявності достатньої кількості поколінь, сукупно створює системи великої складності. Я переконаний, що за відповідних умов реплікатори автоматично об’єднуються разом для створення систем чи машин, які їх переносять та працюють на користь їхньої безперервної реплікації. Перші десять розділів «Егоїстичного гена» були зосереджені лише на одному різновиді реплікатора, гені. Розглядаючи ж меми в одинадцятому розділі, я намагався говорити про реплікатори загалом та показати, що гени є не єдиними представниками цього важливого класу. Чи дійсно людська культура має все необхідне для розвитку якоїсь форми дарвінізму, я точно не знаю. Але в будь-якому випадку це питання цікавить мене лише в другу чергу. 11-й розділ можна буде вважати успішним, якщо читач закриє цю книгу з відчуттям, що молекули ДНК є не єдиними одиницями, здатними сформувати основу для дарвінівської еволюції. Моєю метою було поставити ген на належне йому місце, а не ліпити якусь масштабну теорію людської культури.

58

«…меми слід вважати живими структурами, не лише метафорично, але й технічно». — ДНК є свого роду самореплікуючою частинкою апаратного забезпечення. Кожна така частинка має конкретну структуру, іншу, ніж у конкурентних частинок ДНК. Якщо меми в мізках аналогічні генам, то вони повинні являти собою самореплікуючі мозкові структури, справжні схеми нейронних зв’язків, що самовідновлюються в одному мозку за іншим. Я завжди почувався дещо незручно, промовляючи це вголос, бо про мізки ми знаємо значно менше, ніж про гени, а тому неминуче «плаваємо» щодо того, якою така мозкова структура може бути насправді. Тому я з полегшенням прочитав нещодавно дуже цікаву статтю Хуана Деліуса з німецького Університету Констанца. На відміну від мене, Деліусу не доводиться виправдовуватись, бо він є видатним дослідником діяльності мозку, тоді як я не є таким взагалі. Тому мене дуже втішило, що він не побоявся розкласти все по місцях у цьому питанні, фактично представивши детальну картину того, як могло би виглядати нейронне апаратне забезпечення мемів. Серед інших цікавих моментів, він досліджує (значно глибше за мене) аналогію мемів із паразитами — якщо точніше, з цілим їхнім спектром, на одному кінці якого знаходяться хвороботворні паразити, а на іншому — нешкідливі «симбіонти». Мене особливо радує такий підхід через мій власний інтерес до «розширених фенотипових» ефектів генів паразита на поведінку господаря (див. 13-й розділ цієї книги, а особливо 12-й розділ книги «Розширений фенотип»). Деліус, до речі, підкреслює чіткий розподіл між мемами та їхніми («фенотиповими») ефектами. А ще він наголошує на важливості коадаптованих комплексів мемів, до яких меми добираються за їхньої взаємною сумісністю.

59

«Олд Ленг Сайн». — Обрана мною відома шотландська пісня «Auld Lang Syne» («Старі добрі часи») неочікувано виявилася дуже вдалим прикладом. Річ у тім, що майже скрізь її виконують із помилкою, свого роду мутацією. В наші дні її приспів практично завжди звучить як: «For the sake of auld lang syne» («В ім’я старих добрих часів»), тоді як насправді Бернс писав просто: «For auld lang syne» («За старі добрі часи»). Дарвініст, схильний до ідеї мемів, одразу задумується, чим обумовлений високий показник виживання вставної фрази «the sake of». Пам’ятайте, що ми не шукаємо, яким чином люди могли би виживати краще завдяки співу цієї пісні у зміненій формі. Ми шукаємо, яким чином сама ця зміна змогла би успішно вижити в мемофонді. Зазвичай діти заучують цю пісню не тому, що читають Бернса в оригіналі, а тому, що чують, як її співають навколо напередодні Нового року. Скоріш за все, раніше всі співали правильні слова. Фраза «the sake of» виникла, мабуть, як свого роду рідкісна мутація. Нас цікавить одне: Чому ця рідкісна колись мутація поширилась настільки хитро, що поступово стала в мемофонді нормою?

Думаю, що відповідь на це питання незабаром буде знайдено. Свистячий звук «с» є горезвісно нав’язливим. Церковні хори спеціально навчають вимовляти звуки «с» якомога легше, бо інакше вся церква свистітиме від луни. Іноді бурмотіння священика біля олтаря великого собору може доноситись до задніх рядів лише як окремі повторення «с». Так от, другий приголосний в слові «sake», а саме «к» чується майже так само добре. Уявіть, що дев’ятнадцять людей співають правильно: «For auld lang syne», а одна людина, десь у залі, збивається на помилкове «For the sake of auld lang syne». Якась дитина, яка чує цю пісню вперше, прагне приєднатися до загального хору, але невпевнена у правильних словах. Хоча майже всі співають: «For auld lang syne», свистяче «с» та рубане «к» прокладають свій шлях до вух дитини, і коли