Панас мирний - Повiя, Панас мирний

десь скотина ревнула, порося кувікнуло, кури кудачили, півні голосили. «Слобода загомоніла», — подумала Христя і напрямилася в садок.

У чистому ранковому повітрі тонув він; зверху лилася на його золота сонячна хвиля, знизу знімалася сиза тінь. Там, між гущавиною молодого гілля, у зеленій листві, навперейми одна другій щебетали пташки. Скільки їх і які вони? Цьомкання, тиркання, лящання мчалося хвиля за хвилею. Горлиці в кущах жалібно туркотали; зозулі, перелітаючи з деревини на деревину, мов найнялися кувати; іволги завели таку белькотняву, наче лаялися, і з серця не поспішали слів вимовити; одні бджоли сумно гули, перескакуючи з квіточки на квітку. Краса садова, наче чаром, облила, обхопила Христю. Уражене серце потиху переставало боліти, засмучена душа почула — щось легке і тепле в неї переливалося… Важкі думки в голові угасли.

«Світе мій, квіте мій, який ти красний! Ще б ти красніший був, коли б тебе лихі люди не мутили!» — подумала вона і посунула у саму тінь молодих кущів.

Уже сонце високо підплило, бралося до раннього обіду, як з хати вийшов Колісник, радий та веселий, і напрямився в садок.

— Христе! доню! — гукав він, і його голос гучно розкотився по садкові.

Він стояв, дожидаючи одгуку. Ніхто ніде не обзивався. Він знову гукнув ще дужче.

— Та я тут. Чого так гукати? — з близьких кущів обізвалася Христя.

— Чи ти знаєш, за скільки я найняв ставок та городи? — І, не дожидаючи питання, одказав: — За сімдесят п'ять рублів у рік. Це тобі, дурочко, буде на примхи. Чуєш? На твої примхи! Тільки… — і він злегка посварився пальцем. — Ось і гроші дали попереду. На!

Христя сумно-сумно зиркнула на його. Вона почула, мов хто підійшов до неї, щоб задавити — з усієї сили ухопило за горло… Дух захопило у грудях, темні кружала заходили перед очима… Почалося змагання життя з смертю… Життя одоліло… Наче іскра мигнула в глибокій безодні, заграли зрачки її темних очей, груди дихнули глибоко і вільно, весела усмішка освітила рум'яне личко… Христя, підвівшись, почепилася руками на товстій Колісниковій шиї. Він її пригорнув до себе і, як дитину, помчав у більшу гущавину саду… Тоді саме Оришка вискочила з кухні і, як кішка, покралася тихо поза кущами… 

VІ

Через тиждень Колісник поїхав по службі, наказуючи Оришці глядіти панночки.

— Чи мені їх не доглядіти, коли кругом ні одної живої душі? — одказала та.

— То-то ж, гляди!

І, кликнувши ще у кімнату, він довгенько шептався з нею на самоті. Оришка вийшла від його, покручуючи головою та сама собі під ніс усміхаючись.

— Що то він казав вам, бабусю? — спитала Христя, коли Колісник скрився за горою.

— Ат… не знаєте пана! Все жартують: «Ти б, — кажуть, — знайшла нашій панночці яку-небудь іншу утіху». — «Яку, — питаю, — іншу?» — «Так молоденького панича або що», — і Оришка преєхидно хихикнула.

У Христі аж у душі похолонуло від того реготу. Вона зразу догадалася, що Оришка тільки замина правду. Згадуючи, як учора звечора Колісник наказував їй берегти себе, не виходити далеко у ліс, зовсім не ходити на слободу, бо там небезпечно… щось белькнув про парубків… і зам'яв мерщій обіцянкою привезти доброго гостинця, коли його доня буде розумно вести себе, — вона догадалася, який був Оришці наказ від Колісника, їй гірко так стало на душі, важко на серці, їй не вірять, не вірять на слово. Над нею дозор наставляють.

Поти Христя роздумувала усе це, Оришка вела далі розмову.

— А я й одказую: «Чого мені, старій, їм шукати. Панночка самі собі знайдуть. Та тут, — кажу, — і в околиці паничів не чутно. І зламаного ніде немає, покуритися нічим». А вони як зарегочуться: «Хіба, — кажуть, — паничами покурюються?..» Такі кумедні, щасти їм, боже!

— Ага, — одказала, принуждаючи сама себе усміхнутися, Христя. — Я ще ось що хотіла вас попитати, бабусю.

— Що, панночко? Слухаю, рідная.

— Церква від вас далеко?

— Церква? У Мар'янівці найближче.

— Хотілося б мені піти у неділю до церкви.

— Як, пішки?

— А що ж?

— Потомите свої ніжки тендітні. Сім верстов — не близький світ.

— А на слободі не можна підводи найняти?

— Чому не можна? — скрикнула Оришка. — І наймати не треба. Кравченко і так відвезе. Він давно на мене нападався: «Повезу я вас, тітко, до церкви». А мені то ніколи, то маєтку так кинути не можна. Тепера ж от і добре. Неділі діждемо та й поїдемо. І я поїду з вами, бо коли у церкві була — і не пригадую. Та там у мене і родичі є — з родичами побачуся.

— От і гаразд, — одказує Христя. — І я побачу, як на селах люди живуть.

— Погано, панночко, живуть. Все то мужики, по-мужичому і поводяться.

Ще в суботу Оришка нагадала панночці, що завтра раненько під'їде Кравченко везти їх у Мар'янівку. Христя ще звечора витягла новий одяг: червону шовкову спідницю, тонку штучно вишиту сорочку, оксамитову корсетку. Вона бажала показатися перед мар'янівцями у їх рідній одежі. Той убор так їй личив, та щоб і селяни знали, які бувають пишні їх убори. До того, її мов магнітом тягло побачити рідне село: може, як-небудь вона стріне своїх подруг, знайомих. Пізнають вони її? Ні, не пізнають, а вона їх пізнає. Буде розпитуватися за давнє, нагадувати за те, з чим вони крилися колись. Ото буде чудасія! Що за проява така? Панночка, а все знає, що колись між ними водилося!.. Христя несказанно раділа і до півночі все качалася з боку на бік, пригадуючи, як би своїх дівочих подруг дужче здивувати.

Чуть світ вона встала і начала наряджатися. Поти приїхав Кравченко, вона була зовсім готова. Та що за пишна та розкішна її одежа, що за радісне та свіже біле личенько. А головонька? Як те яблучко, кругла, гладенько розчесана; а коса чорна, товста та довга, мов рука, позаду неї гойдається; червона, як огонь, стьожка, уплетена в неї, трохи не до ніг доходить.

Кравченко, ще молодий чоловік, як забачив її, то і очі витріщив. А вони ж у його сірі, невеличкі, здається, ніколи не мали покою: як живе срібло, бігали то сюди, то туди, а то їх мов хто гвіздочками прибив на одному місці. І не змельне