Кеті Рід - Ти моє світло, Кеті Рід

Мене затисло між холодом і жаром. Тікати було нікуди, та й більше не хотілося. Руки раптом ослабли. Я не помітила, як перестала відбиватися. Навпаки, схопилася за темно-синю сорочку на плечах.

Раптом хмари на небі розійшлися. Крізь них блиснуло сонце. Промені світла проникали крізь вікна і заливали нас, наче чарівне сяйво. На якусь мить здалося, що вони освітили і мою душу.

Чому я так реагую на нього? Чому він так реагує на мене?

- Це ти сказала б Дену? – продовжував Макс.

Я пирхнула, щоб приховати сором’язливість.

- Хотіла б, щоб на моєму місці був він? – спитав Макс уже тихіше. Схиляючись ближче.

Я завмерла і підняла голову. Він ревнує до Дениса? Тому злиться, хоча я нічого не зробила?

В присутності Макса мені завжди було спокійно. Навіть зараз, коли все так заплуталось, він залишався моєю опорою. Чимось знайомим і непорушним. Тоді звідки взялося відчуття, що я можу зруйнувати цю опору і розбитися разом із ним?

Сердитий погляд впав на мої губи. Я різко відвернулася, боячись того, що відчувала. Макс хмикнув і повільно провів носом по моїй щоці. Ледь вловимий аромат м'яти огорнув моє обличчя і проник у легені. Знадобилися всі сили, щоб встояти. Щоб не взяти те, що мені так наполегливо пропонували. 

Це було наче мана. Я не могла опиратися і не хотіла. Макс будив у мені почуття, яких я не хотіла і не шукала. Він – мій друг. До того ж, друг того, кого я... хто подобався мені цілих два роки.

Що це говорить про мене? Наскільки я поверхнева, якщо отак одразу перескочила з одного хлопця на іншого? І чому опиратися йому здавалося неправильним?

- Чому ти раптом став таким? Що змінилося? – прошепотіла я, не довіряючи голосу.

- Все, - так само тихо відповів Макс, відсторонившись.

Від здивування я все-таки підняла очі. В його погляді прослизнуло щось таке, від чого світло всередині розширилося.

- Що? - перепитала я. 

- Змінилося все, - повторив він. 

Він говорить про ту ніч? Тоді все змінилося?

Наче прокинувшись, Макс відштовхнувся від стіни і зробив крок назад. Лише тепер я помітила, що він мене навіть не торкався. Я була тою, хто тримався за нього. 

О, ні. Я не піду цією дорогою. 

- Ну, - якомога легковажніше озвалась я, прибравши руки, - для мене не змінилося нічого. 

Він примружився. Я ж відвернулася від його пильного погляду, нахилилась і підняла з підлоги рюкзак. Закинула його на плече і рушила до дверей. Рука лягла на холодну металеву ручку. На якусь мить ноги зупинилися, відмовляючись нести мене далі. Стиснувши зуби, я  рвучко відчинила двері і вийшла в коридор.

Макс за мною не пішов.

Того дня я не пішла на стадіон. В художній студії іноді проводили безкоштовні заняття, і я старалася їх не пропускати. Це був мій єдиний шанс чомусь навчитися.

Після заняття Віра, молода жінка з жорстким поглядом, зазвичай підходила до кожного і коротко коментувала роботу. Навіть для тих, хто завжди видавав вражаючий результат, вона знаходила кілька порад, як покращити техніку. Інші ж в цей час наводили лад на робочих місцях.

Чекаючи своєї черги, я швидко прибрала після заняття, а тоді опустилася на стілець і витягла телефон. Мене чекало чергове побачення. Поки я гортала переписку, щоб перевірити місце зустрічі, десь позаду почулося хихикання.

- Знаєш, що мені розказала Іра?

- Що? – почувся голос другої дівчини.

- Тільки це по секрету, - застерегла перша. - Тренер футболістів спить з однією зі студенток.

Я відірвалася від телефону і здивовано озирнулася. Дівчата, помітивши мій погляд, чомусь зніяковіли і відвернулися.

- Тихіше, - почула я. – Вона сказала, з ким?

Дівчина похитала головою. Вони встали і відійшли до умивальників, щоб вилити воду з банок Я провела їх поглядом і повернулася до переписки. Невдовзі викладачка дійшла до мене.

- Подивимося, що тут у нас... – почала вона і раптом перервалася.

Я занервувала і з усіх сил стиснула телефон у руці, щоб заспокоїтися. Кілька секунд Віра мовчала, розглядаючи полотно, на якому розцвіла ціла галактика. Темний космос гасив будь-яке світло. Зірки сяяли, але їхні промені не могли освітити весь простір. Не кажучи вже про планети, які ледь вгадувалися в довколишній темряві.

- Ти вже закінчила картину? – спитала вона, не відриваючись від споглядання.

- Ні, - відповіла я. – Це просто чернетка.

Віра перевела погляд на мене і задумливо замугикала. Потім знову повернулася до роботи. Я мовчки стояла поруч, очікуючи на вердикт.

- Це так... безнадійно.

Невже настільки погано?

- Безнадійно? – тихо перепитала я, відчуваючи, як на очі навертаються сльози.

- Вибач, я не про роботу, - винувато посміхнулася вона. – Я казала про настрій.

- О, - тільки й змогла видавити я від полегшення.

Я не безнадійна.