Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

нього, відібрала рештки яблука, пояснивши, скільки в наші дні коштують справжні вощані фрукти, якщо їх узагалі вдається знайти, і викинула до смітника. Решту вечора Чарлі просидів на дивані з присмаком вощаної свічки у роті, а мама Розі свердлила його поглядом, пильнуючи, аби Чарлі не надумав скуштувати ще шматочок її дорогоцінних вощаних фруктів чи вп'ястися зубами у ніжку чіппендейлівського стільця.

У сервантах у квартирі Розиної матері стояли великі кольорові фотографії в срібних рамцях — фотографії маленької Розі та її батьків, і Товстун Чарлі уважно вдивлявся в них, намагаючись підшукати ключі до таємниці Розі. Її батько, який помер, коли Розі було п'ятнадцять, був товстелезним чоловіком. Спершу він був кухарем, тоді — шеф-кухарем, а зрештою ресторатором. На всіх фото він був бездоганно одягненим (так ніби перед кожною зйомкою над його виглядом працював костюмерний відділ), пухким та усміхненим, а одна його рука завжди була зігнута, щоб за неї могла триматись Розина мама.

— Він був неймовірним кухарем, — казала Розі. Її мама на фото була усміхненою й фігуристою. Тепер же, двадцять років потому, вона нагадувала скелетоподібну Ерту Кітт, і Чарлі жодного разу не бачив, аби вона всміхалася.

— Твоя мама взагалі готує? — спитав Товстун Чарлі після того першого разу.

— Не знаю. Ніколи не бачила її біля плити.

— Але що вона їсть? Не можна ж жити на крекерах і воді.

— Думаю, щось замовляє.

Товстун Чарлі вважав цілком можливим, щоб мама Розі ночами оберталася на кажаниху і вилітала пити кров зі сплячих цнотливиць. Якось він озвучив цю теорію Розі, але вона не угледіла в ній нічого смішного.

Мама Розі переконувала дівчину, що Товстун Чарлі одружується з нею заради грошей.

— Яких грошей? — щиро здивувалась Розі.

Розина мама обвела свою квартиру жестом, який охоплював вощані фрукти, антикварні меблі та картини на стінах, і міцно стулила губи.

— Але ж це все твоє! — мовила Розі, яка жила на зарплату працівниці однієї з лондонських благочинних організацій. Зарплата була невеликою, тож на додачу Розі доводилось відскубувати від суми, яку заповів їй батько. Все це йшло на невеличку квартирку, яку вона ділила з вервечкою австралійок та новозеландок, і на вживаний «Фольксваген-Ґольф».

— Я не житиму вічно, — пирхнула мама тоном, під яким варто було розуміти, що вона має твердий намір жити вічно, стаючи все жилавішою, худющішою й незворушнішою, і їсти все менше й менше, доки нарешті не зможе виживати на самому лише повітрі, вощаних фруктах та неприязні.

Тому Розі, яка саме відвозила Товстуна Чарлі додому з Гітроу, вирішила змінити тему:

— У мене в квартирі відключили воду. Її немає в усьому будинку.

— Чого це?

— Через пані Клінґер піді мною. Вона каже, щось забило трубу.

— Напевно, сама пані Клінґер.

— Чарлі То я подумала... Можна сьогодні скупатись у тебе?

— Мені треба буде потерти тобі спинку?

— Чарлі!

— Авжеж, не проблема.

Розі втупилася в багажник машини попереду, а тоді зняла руку з важеля перемикання передач, простягнула її і стиснула долоню Товстуна Чарлі.

— Ми дуже скоро одружимось.

— Я знаю.

— Хочу сказати, в нас для цього буде ціла купа часу.

— Ціла купа.

— Знаєш, що колись сказала мені мама?

— Гм... Щось про те, що треба відновити повішення?

— Ні. Вона сказала, що якби новоспечене подружжя клало монетку до банки щоразу, як кохається у перший рік шлюбу, а потім виймало її щоразу, як кохається в подальші роки, банка ніколи не спорожніла б.

— А мораль тут...?

— Ну... Це цікаво, хіба ні? Я приїду о восьмій, візьму з собою гумову качечку. Що в тебе з рушниками?

— Гм...

— Я привезу свій.

Товстун Чарлі не вірив, що світобудова зрушиться, якщо випадкова монетка впаде в банку до того, як вони пов'яжуть себе шлюбними узами і розріжуть весільного торта, але Розі мала геть інше переконання, і на цьому всі дискусії закінчувались. Банка залишалась цілковито порожньою.

Діставшись додому, Товстун Чарлі усвідомив проблему короткої подорожі до Лондона: якщо повернутися з неї рано-вранці, геть нічого буде робити решту дня.

Товстун Чарлі належав до тих людей, які воліли працювати. Вилежування на дивані з телешоу «Зворотний відлік» нагадувало йому періоди, коли він був безробітним. Він вирішив, що розважливо буде вийти на роботу на день раніше. В олдвічському офісі Агентства Ґрема Коутса на найвищому, п'ятому, поверсі він відчує себе частиною виру подій. На кухні можна буде потішитись цікавим розмовам із колегами. Панорама життя розгорнеться перед ним, ніби розкішний гобелен, насичений і наповнений. Люди будуть раді його бачити.

— Вас не має бути до завтра, — буркнула, забачивши його, адміністраторка Енні. — Я казала людям, які вам телефонували, що вас не буде до завтра. — Вона явно була не в захваті.

— Не втримався.

— Ясне діло, — пирхнула Енні. — Передзвоніть Мейв Лівінґстон. Вона телефонувала щодня.

— Я думав, нею опікується сам Ґрем Коутс.

— Ну а поговорити вона хоче з вами. Чекайте,— і вона підняла слухавку.

Ґрема Коутса належало називати на ім'я та прізвище. Не «пане Коутс». І жодних «Ґремів». То було його агентство, воно представляло інтереси людей, і брало відсотки з їхнього заробітку за право їх представляти.

Товстун Чарлі повернувся до свого офісу, манюсінької кімнатки, яку він ділив із кількома стелажами. На моніторі висіла жовта наліпка з запискою «Зайдіть до мене. ҐК», тому він пішов коридором до здоровенного офісу Ґрема Коутса. Двері були зачинені. Він постукав, а тоді, не певний, почув він якусь відповідь чи ні, натис на клямку і просунув голову досередини.

У кімнаті було порожньо. Жодної живої душі.

— Агов? — покликав Чарлі, не дуже голосно. Відповіді не було. Однак у кімнаті все було якось не на своїх місцях: стелаж стирчав зі стіни під чудернацьким кутом, а з-за нього чулося гупання, так ніби хтось забивав цвяхи.

Він якнайтихіше зачинив двері й повернувся до свого кабінетика.

Задзвонив телефон. Чарлі взяв слухавку.

— Ґрем Коутс на зв'язку. Зайдіть до мене.

Цього разу стелаж стояв при стіні, а Ґрем Коутс сидів за своїм столом. Він не запропонував Чарлі сісти. Ґрем Коутс був білим чоловіком середнього віку з залишками дуже світлого волосся. Якби вам довелося