Леонід Плющ - У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ

випадково уникнули того, що трапилося з «потерпілою», Що вони самі досить вільно поводяться з матросами. Ніхто не заперечував, і збори вирішили допомагати молодій матері.

Енергії в мене було багато. Не поглинало її ні навчання, ні читання книжок, ні комсомольська діяльність у школі. На цей час я твердо засвоїв істину, що комуніст повинен шукати основну ланку в суспільстві й кидати всі сили на цю ланку. Основною була загроза війни, шпигунство і т. д. Одеса — прикордонне місто. Природно, що я прийшов До думки допомагати ловити шпигунів. У цей час існували «бригади допомоги прикордонникам», до яких входила молодь. Бригади ці по ночах ходили на кордон, тренувались ловити шпигунів та стріляти. Це було трохи нуднувато, та зате відповідало поглядам на життєві завдання.

Закінчилась моя участь у бригаді сумно. У ніч на 7-е листопада 1955 року нас викликали на заставу й повідомили, що очікується «висадка шпигуна».

Нас розташували між прикордонниками так, щоб було видно одне одного. Лежимо, чекаємо. Минає декілька годин. Раптом бачимо три постаті. Я кричу: «Стій, хто йде?»

Виявилось, що це двоє прикордонників покинули свої пости і ведуть п’яного в дим начальника застави.

Перша реакція — донести на начальника застави. Друга — сумніви в доцільності нашої бригади.

Остаточно я порвав з бригадою після того, як начальник застави цинічно розповів історію Берії. Він смакував сексуальні пригоди Берії, ґвалтування жінок-політв’язнів. Однаково гидкими стали і Берія, і начальник застави.

Почався 1956 рік. До нас додому зайшов один морячок, мічман. Розповідав усілякі історії. Між іншим сказав, що Ленін — дуже гарна людина, й Сталін — набагато гірша. Я розлютився і заявив йому, що якщо він буде подібне говорити, то заявлю, куди слід.

За якийсь час я написав заяву в КДБ з проханням прийняти мене в школу КДБ. Мета проста. Головна ланка — війна. Я не зможу воювати (туберкульоз кісток). Але зі шпигунами боротися зможу (про внутрішніх ворогів не думав, бо здавалось, що вони можуть бути тільки шпигунами). (Бідна мама, як вона перелякалася, скільки довелося їй натякати, аби не вступав у КДБ… А в 71-му засмучена, знову натяками, що тато теж їх не любив…)

Мене викликали в КДБ. Я довго пояснював, що я відмінник, активний комсомолець і т. д. Ось, мовляв, хочу бути слідчим. Мені відповіли, що у слідчі беруть після служби в армії, а оскільки я туберкульозник, то моє бажання нездійсниме. Я почав пояснювати, що готовий бути ким завгодно, аби тільки працювати у КДБ. Шифрувальником — бо у мене математичні здібності. Перекладачем — бо в мене «п’ятірка» з німецької мови. Це не таке вже й добре знання мови, але я готовий вивчити її справді зразково. Вони відмовили, посилаючись все на той самий туберкульоз.

Тепер я розумію, що їм було не до мене. Був 1956 рік, і кожен з них думав тільки про те, як би не потрапити в тюрму за свої злочини. Адже ж могли б вони запропонувати мені стати стукачем, таємним співробітником. Думаю, що я б з радістю погодився.

Переходжу до центрального для мого внутрішнього розвитку моменту.

Якось після уроків до мене підійшла моя близька подруга, Шура (в холерному 70-му зустрілися, коли повертався від Караванської, а за спиною «хвіст». Дружина якогось партдіяча в Москві. Розповів про себе. «І без вас нема порядку, скрізь наркотики, проституція»), «соратниця» на всяких комсомольських заходах, дочка колишнього прикордонного начальника, і сказала, що вона хоче розповісти мені щось дуже важливе і таємне.

Вона розповіла про таємну доповідь Хрущова. Хоча вона не знала й десятої частки того, що сказав Хрущов, але й того, що розповіла, було досить, аби в одну мить впала основа всієї моєї ідеології — віра в геніальність і безмежну доброту до трудящих товариша Сталіна.

До вечора я ходив збуджений по вулицях, потім викликав товариша і розповів йому (він також був високоідейний, і тому йому можна було все сказати). Ми пробродили цілу ніч, обговорили все і з того боку, й з іншого, і в результаті прийшли до висновку, що «всі вони — мерзотники». Вони знали й мовчали, — отже, вони боягузи, не комуністи, і Хрущов був звергнутий услід за Сталіним. А якщо Сталін був мерзотником, то треба було мовчки виправити те, що він накоїв, і не говорити про це вголос. (Згодом я зустрічав чимало дорослих кретинів, що говорили те саме.)

Наприкінці 10-го класу я взяв участь в обласній математичній олімпіаді. Кращими учасниками олімпіади виявились хлопці-євреї. Вони були освіченіші за мене. Я зблизився з ними, бо мій антисемітизм був соціальний, а не зоологічний. Дружба з одним з них стала першим зрушенням у моєму антисемітизмі. Антисемітизм інших почав викликати у мене протест.

Коли я здавав документи в університет, то почув таку розмову між дівчатами, що приймали документи: «Українка? По морді видно, Що єврейка. Не вдасться їй сховатись, провалимо на екзаменах».

Ці слова мене глибоко вразили. Отже, ті, хто править країною, — антисеміти. Але ж вони комуністи, вони не мають права бути антисемітами (собі, як приватній особі, я дозволяв бути антисемітом).

Повернусь назад. У 9-му класі я з’їздив у Борзну, до бабусі. Я знову побачив, як вона лікує дітей, і колишні проблеми знову постали переді мною. І, звичайно, я пригадав теорію «особливо цінного молока матері, що годує дитину». Почав читати книжки про навіювання та гіпноз. Почав гіпнотизувати своїх друзів. Але навіювання та гіпноз не могли пояснити, як виліковуються немовлята. На першому курсі університету натрапив на дореволюційну книжку з телепатії. Бабусин «феномен» почав з’ясовуватись. Я захопився телепатією, а потім йогами.

Вчитись в університеті було легко. Після лекцій залишалось багато вільного часу. Комсомольська робота в університеті не задовольняла — боротьба за успішність, колективні відвідування театрів, кіно. І все.

Ми, кілька студентів, прочитали про математичний гурток у Московському університеті, де студенти вирішували серйозні наукові проблеми. Почали наполягати перед професорами, щоб і в нас відкрили такий гурток. Відкрили. Очолювала його досить нерозумна жінка (у Москві заняття проводили найвидатніші вчені). Вона давала нам задачі з підручників. Було нудно. Гурток зачах і розпався.

До комсомолу я на цей час ставився негативно, протестував проти демагогії, ура-оптимізму, проти того, що перебування в комсомолі зводиться до сплати членських внесків.

Та один з моїх друзів, переконав мене, що треба не критикувати комсомол, а власною діяльністю перетворювати його. Таку діяльність він вбачав у «легкій кавалерії». (Далі наші шляхи цілком розійшлися: він заглибився в чисту