Марина Гриміч - Фріда

А от пані Ірена завжди була в новій сукні. Які в неї були гарні сукенки! Крепдешинова жовта в чорний горох з чорним комірцем у жовтий горох; червоно-зелена сукня зі шнурівкою і рукавом-ліхтариком, що звужувався донизу на довгий зелений манжет з червоними ґудзичками; накрохмалені й бездоганно випрасувані батистові блузочки з мережкою або вишивкою перламутровим бісером; спідниця з вовни, яка, мов масло, спадала по її округлостях, з внутрішньою плісировкою ззаду, що ледь-ледь визирала з розрізу, над яким сидів елегантний бант із якоїсь лискучої тасьми…

У що була вдягнена Берта Соломонівна, Ірина майже не пам'ятала, бо це були однотипні сукні з V-подібним вирізом, внизу якого, якраз там, де була ямка між грудьми, «сиділа» дешева брошка. Узимку — така сама сукня, тільки з довгими рукавами, і невизначеного кольору вовняна кофтина. Берті Соломонівні Ірена ніколи не пропонувала змінити одяг — вона, як ніхто, добре знала, як важливо дотримуватися конспірації.

Гулянка завжди закінчувалася гармошкою дядька Феді Соболєва — чоловіка тітки Ані. Співали й танцювали все поспіль, однак зазвичай, коли доходило до танців і пісень, Ірині вже треба було йти додому… Але одну пісню вона таки пам'ятає:

Крутится-вертится шар голубой,

Крутится-вертится над головой.

Крутится-вертится, хочет упасть,

Кавалер девушку хочет украсть!

Усім у дворі страшенно подобалася ця пісня з цілковито безглуздими словами. Ірина ніяк не могла зрозуміти — що то за куля крутиться над головою? В неї виникала одна асоціація — з кулею в цирку, яка крутилася під куполом, розкидаючи по цирку міріади сонячних зайчиків…

Коли дворовий хор доходив до місця: «Вот эта улица, вот этот дом», всі показували пальцями на свій дім, на дім-древо…

…Ірина згадала — це була мелодія із «Весілля Фігаро»:

Мальчик резвый, кудрявый, влюблённый,

Адонис, женской лаской прельщенный!

Не довольно ль вертеться-кружиться?

Не пора ли мужчиной быть!

Берта Соломонівна сиділа навпочіпки і співала її спеціально для тієї мідної ручки, що прикипіла до підлоги.

Ірина стала на коліна, нахилилася, майже торкнувшись губами брудної підлоги і тихенько заспівала для ручки: «Мальчик резвый…»

Вона смикнула за ручку, і та піддалася: обриси віка помалу вимальовувалися на тлі підлоги, а ось і все воно піднялося. Ірина роздивилася його: паркетинки ідеально викладені так, щоб ніхто не здогадався про існування потаємного ходу. Над підлогою працювали високі професіонали. А в ручки був вигляд простої заглушки, які тепер ставлять, щоб двері не били стіну.

Ірина була у діловому костюмі з вузькою спідницею, тому вона спробувала закасати її якомога вище і стати на першу сходинку. Сходинка була капітальною, зробленою на віки, для себе.

Вона зазирнула вниз. Там була непроникна темрява.

Ірина присіла, вмостившись на підлозі, опустивши ноги вниз, і вагалася: лізти чи ні? Аж раптом зовсім поруч, за плечима, почулося тихе, але пронизливе:

— Фрі-іда! Фрі-і-і-да-а-а!

Вона скрикнула з переляку і розлючено обернулася.

Перед нею посміхаючись стояв Юра. Посмішка його була щирою, в цьому не було сумніву, проте якоюсь нелюдською. Вона скидалася на вовчий оскал, тільки вишкіреною була саме нижня щелепа, та, що без кликів, тому оскал здавався не загрозливим, а радше беззахисним… Це була посмішка нещасної дитини, посмішка юродивого.

— Що ти тут робиш? — як сувора мама в дитини, запитала Ірина Юру. — Іди краще, пошукай ліхтарика.

Той з дитячою безпосередністю кинувся виконувати наказ, тільки на порозі обернувся і щасливо промукав:

— Фрі-і-і-да-а-а!

— Фріда-Фріда! — передражнила Юру Ірина і додала: — Де ж та Фріда? Випарувалася? Розчинилася в просторі й часі? Зараз, у цій точці простору і часу, мала бути вона, а не я…. Не я, а Фріда… Фріда, а не я… Не я…

«А й справді, де та Фріда?…»

— Фрі-і-і-да-а-а! — розбудило її юродиве.

Ірина розплющила очі:

— А-а-а! Приніс? Молодець, хлопчику, молодець!

Юра вишкірився своєю бездумно-щасливою посмішкою.

Ірина посвітила вниз — промінчик вихопив з темряви сходову, зроблену з дерева. То була своєрідна дерев'яна вишка, яка спускала людину в підземелля.

— Ну, що будемо робити? — спитала Ірина вголос радше себе, ніж Юру. Але той, радісно закивавши головою, почав показувати пальцем то в діру, то на себе, то на Ірину, мовляв, давай разом поліземо туди!

Ірина завагалася. Що краще — лізти з живою, нехай навіть юродивою, душею невідомо куди і тим самим розкрити цій душі свою таємницю, — чи йти самій? Вона, недовго думавши, вибрала перше.

— Ходімо! — махнула вона рукою до Юри, і той радісно заскавулів. Вона полізла перша.

Ліхтарик освітлював дерев'яну вишку і більше нічого.

— Знову ці безкінечні сходи, — зітхнула Ірина.

Зненацька над головою грюкнуло віко. Воно закрилося, і натомість почулося Юрине «ай-ай-ай!», проте не перелякане, а по-дитячому грайливе.

Ідея спуститися вниз одразу перестала подобатися Ірині. Вона панічно боялася темних підземель. Одним із нічних страхіть, який її переслідував протягом усього життя, було таке.

Дивний простір — насипи, кургани, між ними якісь яри, мертві озера. І ось перед пагорбом, схожим на зарослий старий ангар часів Другої світової війни чи братську могилу, — дверцята. Їй треба зайти туди і спуститися в підземелля на ліфті. Внизу — а це дуже й дуже глибоко — холодно, страшно і наче бракує повітря, вона навіть боїться відійти від залізної (такої, які робили колись) брами ліфта, щоб не заблукати в тих довгих і темних коридорах. І тут їй хтось каже, що ліфт поламався. Точніше, немає електрики. Її охоплює паніка: що робити? Як повернутися нагору? На груди тисне щось нестерпно важке. Здається, десь є аварійні сходи, але де? Чи не замуровано її назавжди в підземеллі?

І коли вона в паніці прокидається, то бачить, що просто заснула на животі, придавивши вагою власного тіла серце…

Подібний страх охопив Ірину і цієї миті. Переборюючи його, вона спускалася нижче й нижче…

«Невже шлях до таємної скарбнички був таким довгим, коли вона долала його багато років тому з Бертою Соломонівною?»

Та ні… Вона щось не пам'ятала такого затяжного спуску… Тоді вони подолали кілька сходинок — і були на місці.

Ірина знала, що з часом у людській пам'яті відбувається викривлення простору дитинства: змалечку все здається набагато більшим, аніж у дорослому віці. А тут усе з точністю до навпаки: простір таємних сходів, якими вона ходила малою, розгортається до безкінечності, а час — до вічності…

«Стоп! Тут щось не те. Не може шлях у підземелля бути таким довгим. Так я ніколи не потраплю в те місце