Михайло Булгаков - Скорочено Майстер і Маргарита

на вогонь, благав, щоб вона прийшла. Але ніхто не йшов. Тоді майстер дістав свій роман і почав жбурляти списані аркуші у вогонь. У вікно хтось тихо постукав: це прийшла вона. Побачивши, що він зробив із романом, вона скрикнула і голими руками вихопила із полум'я те, що залишилось. Потім впала на диван і заплакала. Майстер зізнався, що захворів, що йому страшно. А вона ретельно склала все, що залишилось від роману, і перев'язала стрічкою. Відтак сказала, що більше не хоче брехати, що вона назавжди залишиться у майстра, але зараз піде: її чоловік нічого не зробив їй поганого, тому вона не хоче, щоб він думав, що вона просто втекла від нього. Майстер відповів, що не хоче, щоб вона загинула разом з ним. Але вона твердо обіцяла вранці бути у нього. Це були останні її слова у його житті.

У коридорі знову почулися якісь звуки, майстер вийшов на балкон, коли ж затихнуло все, повернувся і повідомив, що привезли хворого, який просить, повернути йому голову. Співрозмовники повернулися до розповіді, але знову долетіли звуки з коридору, тому майстер нахилився до вуха Івана і вже нічого не було чути, крім першої фрази: "Через чверть години, як вона покинула мене, до мене у вікна постукали". Те, про що розповідав майстер, напевно, дуже його хвилювало і завдавало болю, судоми кривили його обличчя, а в очах палали страх і ярість. Лише тоді, коли зовсім стало тихо, гість почав говорити голосніше.

Події, про які він вже розповідав, відбувалися в січні. У пальті з відірваними ґудзиками він дістався дому, де мешкав. У його вікнах горіло світло і грав патефон, майстер намагався подивитися у вікно, але нічого не побачив. Йти йому було більше нікуди, він не міг тягнути свою кохану з собою у прірву, знав, що ця клініка вже відкрилася, і прийшов сюди. Але не вірить, що його можуть вилікувати. Йому навіть здається, що тут не так вже й погано, можливо, не найкраще місце у світі, але й не найгірше. Він піднявся: ніч валиться за північ. Іван запитав, що було далі з Ієшуа і Понтієм Пілатом. Але нічний гість не захотів пригадувати роман. Іван не встиг отямитися, як гість щезнув.

Глава 14

СЛАВА ПІВНЮ!

Римський не дочекався кіпця вистави і прибіг у свій кабінет. Нерви його не витримали. Він сидів за столом і дивився на магічні червонці. Потім почув на вулиці міліцейський свисток, потім ще і ще, до них приєднався регіт натовпу. Римський визирнув у вікно і побачив жінку, що стояла на вулиці в одній білизні, і чоловіка, який намагався скинути пальто, але заплутався у рукавах. Крики і регіт почулися з іншого місця, ї, повернувши голову туди, Римський побачив ще одну жертву легковажності і пристрасті до нарядів, обмануту фірмою поганого Фагота. Він відскочив від вікна і деякий час сидів нерухомо, прислуховуючись до гаму на вулиці. Але потроху все стало ущухати, скандал скоро затихнув. Треба було діяти, випити гірку чашу відповідальності. Телефони вже працювали, і необхідність доповісти про події в театрі була очевидна. Римський вже кілька разів клав слухавку, не наважуючись зателефонувати. Несподівано у кабінеті задзвонив телефон. Римський здригнувся і підняв слухавку. Тихий жіночій голос прошепотів, звертаючись до Римського, що не треба нікуди телефонувати, а то буде погано. Відчуваючи мурашок на спині, Римський чомусь подивився у вікно на повний місяць, і його охопив страх. У цей час він почув, що хтось ключем намагається відкрити його кабінет, а з-під дверей потягнуло болотом. Йому здалося, що він не витримає і помре, якщо шарудіння в замку триватиме ще мить.

Нарешті двері відчинилися, і в кабінет увійшов Варенуха. Римський накинувся на нього із запитаннями, що все це значить. Варенуха не зняв кашкета, сів так, щоб на обличчя йому падала тінь, і розповів глухим голосом, що Стьопу Лиходєєва знайшли у трактирі в Пушкіні, що він напився і напоїв телеграфіста, а потім вони вдвох почали бешкетувати, посилаючи телеграми з позначкою "Ялта". Спочатку Римський повірив тому, що говорив Варенуха, але чим більше той насичував свою розповідь подробицями, тем менш вірогідною вона здавалася фіндиректору. П'яний танок з телеграфістом на лужечку перед телеграфом, спроба побитися з буфетником, загроза заарештувати всіх, хто намагався припинити Стьопіні безчинства,— все це було вже через край, дуже через край. Римський зрозумів, що Варенуха нікуди не ходив, його розповідь — брехня, брехня від першого до останнього слова. Тепер він уважно дивився в обличчя Варенухи, вже майже не слухаючи його. Римський помітив здоровенний сипець під оком адміністратора, відзначив, що той дуже змінився, як і його голос, і поведінка. Але було ще щось, що неймовірно бентежило Римського, але він не міг зрозуміти, що саме. Раптом він подивився на підлогу і жах охопив його — у Варенухи не було тіні. Прослідкувавши за поглядом Римського, Варенуха зрозумів, що його викрили. Тоді кинувся до дверей, щоб зачинити їх, а вікно у цей час намагалася відчинити гола руда дівка. Рука її видовжувалась настільки, наскільки треба, щоб відкрити раму. Римський привалився до стіни і зрозумів, що прийшла його смерть. Рама розчинилася, але замість пічної прохолоди у кімнату увірвався холод і запах льоху. Римський побачив трупні плями на грудях рудої дівки. І саме у цей час несподівано проспівав півень. Дівка хрипко вилаялася. Крик півня повторився, потім ще. У Москву зі сходу йшов світанок. Варенуха і руда дівка вилетіли у вікно.

Сивий як лунь, без жодної чорної волосини старий, який ще недавно-був Римським, кинувся бігти. На вулиці йому стало краще. Він сів у таксі і наказав мерщій гнати до вокзалу. Там він крикнув першому ж чоловіку в формі робітника вокзалу, що платить більше, лише б встигнути взяти квиток на кур'єрський до Ленінграду. Через п'ять хвилин кур'єрський розтанув у темряві. Разом з ним розтанув і Римський.

Глава 15

СОН НИКАНОРА ІВАНОВИЧА

Неважко здогадатися, що товстун, якого привезли у клініку і який весь час говорив про валюту, був Никанор Іванович Босий. Попав він до професора Стравінського не відразу, бо спочатку побував в іншому місті. Від того місця у Никанора. Івановича залишилось мало спогадів, бо перед очима все мутилося, а розмова вийшла дивна. Вже на перше запитання, чи він і є